Кейт Аткинсон - Руїни бога

— Один на підльоті, командире.

— Так точно, навігаторе.

— 275 метрів. 240 метрів, — навігатор рахував відстань до точки на радарі, яка невпинно наближалася. — 210 метрів. 180.

— Кулеметники, щось бачите?

— Ні, командире, — обидва хором.

— 150. 120.

— Засік, командире, — це з верхньої башти. — Ліва верхня чверть. Штопор через ліве. Давай, давай, давай.

— Надбав обертів, бортмеханік.

— Ще сто, капітане.

— Тримайтеся, — сказав Тедді і сіпнув уперед штурвал, перевертаючи літак і перехиляючись на ліве крило.

Прискорення пришпилило його до сидіння. Вони, кружляючи, рвонули вниз, альтиметр шаленів, доки він не перекотив літак через праве крило й не підняв елерони — тоді вони знову почали підійматися. Він намагався знайти хмару, щоб сховатися, але кулеметник і далі кричав: «Права верхня чверть. Штопор через праве. Давай, давай, давай!»

Інколи для того, щоб позбутися винищувача, вистачало самої турбулентності, викликаної маневрами, але цей так легко не здавався. Щойно вони піднялися, закричав уже хвостовий кулеметник: «Ззаду зліва, вниз наліво!»

Браунінги кулеметників мірно барабанили, літак наповнився смородом кордиту. Небеса навколо «Л-Лисиці» бриніли від куль. Тедді кидав тяжкий літак туди-сюди, то падав через праве крило, то вихилявся по кривій уліво, а то видирався назад у небо, намагаючись струсити винищувач. Він був виснажений — щоб керувати літаком, потрібні неабиякі фізичні зусилля. Але хіба ж хочеш — мусиш, — так казала мати. У кулеметників вже закінчувалися набої, коли з верхньої башти нарешті пролунало: «Той, який зліва, зник, командире», а тоді «Той, який справа, теж здався». Знайшов собі нову жертву, — подумав Тедді, і сказав:

— Молодці, кулеметники.

На тому їхнє щастя і скінчилося. До цілі вони не дотягнули. Тедді сумнівався, чи вони її взагалі знайшли б. Потім він дізнався, що дехто таки не знайшов.

Усе сталося дуже швидко. Однієї хвилини вони були у темній безодні неба, на якій не видно й сліду потоку бомбардувальників, а наступної їх піймав промінь прожектора і пролунали глухі удари зеніток, мовби по фюзеляжу молотком тарабанили. Мабуть, вони натрапили на захист навколо Руру. Причмеленому і засліпленому прожектором Тедді не лишалося нічого, крім як зайти у чергове піке. Він відчував, як протестує бідолашна «Л-Лисиця» — він вже випробував її межі й чекав, що з хвилини на хвилину вона зламається. Мабуть, він і свої межі випробував — аж раптом вони вирвалися із нестерпого світла у гостинну темряву.

Ліве крило горіло, вони стрімко втрачали висоту. Тедді зрозумів, що цього разу їм не світить ані м’яке приземлення, ані аварійна посадка, ані жінка, яка прокладала б їм дорогу до дружньої бази. «Л-Лисиця» йшла на смерть. Він віддав наказ полишити літак.

Навігатор відкрив люк, разом з радистом пристібнув парашут пораненому пілоту і виштовхнув його за борт. За ним поспіхом стрибнув радист, а далі — навігатор. За ними виліз зі своєї башти верхній кулеметник. Хвостовий кулеметник повідомив, що його башта заклинила і не повертається. Бомбардир поповз із носа, борючись із силою гравітації, щоб подивитися, чи не вдасться йому відкрити башту вручну.

Полум’я лизнуло внутрішній бік фюзеляжу. Вони вийшли з піке, але все одно втрачали висоту. Тедді чекав, що «Л-Лисиця» ось-ось вибухне. Ані бомбардир, ані кулеметник не озивалися. Йому раптом сяйнули їхні імена: Кліффорд і Чарлі.

Він боровся з «Л-Лисицею», намагався присилувати її летіти прямо і рівно. Кліффорд з’явився при ньому і сказав, що через вогонь не зміг дістатися до башти. Тедді наказав йому стрибати. Той зник у люку.

Після того все було, як в тумані — завіса полум’я за ним підступала до сидіння. Переговорний пристрій вийшов з ладу, але він і далі боровся з літаком, щоб дати кулеметникові останній шанс порятуватися. Капітан завжди стрибає останнім.

А тоді, коли він був уже думав, що змирився зі смертю, ба навіть прийняв її, у ньому включився потяг до життя, і смерть розтисла щелепи. Він розірвав пуповину кисневої трубки й переговорного пристрою, вистрибнув зі свого сидіння, а тоді його висмоктало з черева «Л-Лисиці» назовні.

Після шуму всередині літака тиша нічного неба приголомшувала. Він був сам — плив у темряві, у величній і мирній темряві. Над ним сяяв ласкавий місяць. Внизу сріблом звивалася річка, Німеччина тяглася під ним, як карта у місячному сяйві, дедалі ближче, і його несло до неї, як зерно кульбабки.