Кейт Аткинсон - Руїни бога

Вони з ревом мчали у напрямку до ферми, Тедді глянув, чи не проводжає їх фермерова донька, але її не було видно. У нього мурашки побігли шкірою. Вона завжди на них чекала. Він бачив рівні поля у сутінках, голу брунатну землю, дедалі темніший обрій. Ферму. Двір. Вони з креном розвернулися й почали заходити на коло, щоб вирівнятися і зібратися, перш ніж рушити до узбережжя, і коли «Л-Лисиця» схилилася на ліве крило, Тедді нарешті її побачив. Вона дивилася вгору й махала їм усім. Вони в безпеці. Він помахав їй, хоча розумів, що вона його не побачить.

Ескадрильї з півночі мали злетіти на годину раніше, ніж їхні колеги з південних баз, і рушити на південь до точки збору. Це давало їм порівняно спокійний час, щоб виконати рутинні завдання. Щойно вони здіймалися у повітря, у них не було ані хвилини вільної, і похмура задума, яка охоплювала на землі, розвіювалася. Бортмеханік діловито синхронізував двигуни, підраховував запаси і міняв балони пального. Хтось вмикав систему розпізнавання «свій-чужий», щоб винищувачі Повітряних сил знали, з ким мають справу. Радист розгортав радіоантену, а навігатор схилявся над обрахунками і локаторами, порівнюючи швидкість вітру із прогнозом. Щойно вони опинялися над морем, бомбардир починав скидати «Віндоу». Вони ще не вимкнули навігаційні вогні, й Тедді бачив, як на крилах інших літаків мерехтять зелені і червоні вогники.

Вони просувалися над Північним морем, невпинно набираючи висоту. На хвилях вигравала місячна доріжка, а крила «Л-Лисиці» блищали, як начищене срібло. Тут навіть ніяких прожекторів не треба. Кулеметники короткими чергами перевіряли браунінги. Бомби підготували, навігаційні вогні вимкнули. На висоті 1500 метрів вони вдягли кисневі маски, з переговорного пристрою долинуло знайоме сопіння.

Над Бельгією промчали на попутному вітрі. Видимість була така добра, що вони бачили чимало інших літаків у потоці. У Тедді ще не було вильотів, які були б такі подібні на денний рейд. Він жив уночі. Вони бачили, як в озерах і ріках відображався місяць, що чував над ними. «В неї на лиці — ані сорому, ані страху»: Г’ю любив слухати на грамофоні «Ґілберта і Саллівана». Коли у їхньому сільському клубі ставили любительську постановку «Мікадо», батько здивував усіх, взявши роль Ко-Ко, головного ката. Його тішило, що роль дала йому змогу приміряти геть іншу особистість: він шкірився, витанцьовував і виспівував. «Точно як Джекілл і Гайд», — сказала Сильвія. Місіс Шоукросс грала Катішу — ще одне акторське відкриття.

Вони дісталися до першої поворотної точки неподалік від Шарлеруа, і тут почалася бійня.

Винищувачі шугали довкола, мовби вони розворушили осине гніздо. Зустріти їх так рано і в такій кількості стало справжнім шоком. Це навіть не розтривожене гніздо, а рій, що, здавалося, тільки на них і чекав.

— Зліва з носу падає літак у вогні, — повідомив кулеметник з верхньої башти.

— Занотуй, навігаторе, — сказав Фрейзер.

— Гаразд, командире.

Тут долинув голос кулеметника із хвостової башти:

— І справа із хвоста теж падає.

— Занотуй, навігаторе.

Зі свого місця обіч Фрейзера Тедді бачив, що літаки падають зусібіч. Небо замерехтіло білими зірками вибухів.

— Це страшила, сер? — спитав бомбардир.

Тедді зауважив: Фрейзер був у них «командир», тож Тедді звали «сер», щоб не плутати між собою. Всі знали чутки, що німці використовують «страшила» — зенітні снаряди, що імітують вибух бомбардувальника, — але Тедді сумнівався. Він вже бачив, як із яскравих білих зір виривається брудне, жирне червоне полум'я — він добре знав цей вид. Його молоді-зелені ще не бачили, як падають бомбардувальники. Це їхнє хрещення вогнем.

Інколи бомбардувальники падали плавно, як великий листок, а інколи валилися стрімко. Повз них зліва пролетів інший «Галіфакс» — у нього горіли всі чотири двигуни, й за ним тягнувся вогненний шлейф пального, але він був надто далеко, щоб зорієнтуватися, чи екіпаж усередині. Раптом крила впали, як секції складаного стола, і він повалився, як мертва птиця.

— Боюся, це не страшила, — сказав він.

З переговорного пристрою долинуло кілька нажаханих зойків. Може, хай би й далі плекали ілюзії? Навколо них горіли і вибухали літаки — інколи, здається, вони навіть не встигали помітити, що на них напали. Кулеметник із верхньої башти старанно їх підраховував, а навігатор записував, доки Тедді не втрутився й не сказав: «Досить», бо з дихання було знати, що екіпаж поринає в паніку.