Кейт Аткинсон - Руїни бога

Справа промайнув літак у вогні від носа до хвоста — летів рівно, тільки догори дригом. Тедді побачив, як «Ланкастер» спалахує білим і валиться на «Галіфакс» внизу. Обидва помчали, кружляючи, до землі, як величезні вогненні колеса. Тедді побачив, як падає літак із тих, що мали позначати ціль — коли він торкнувся землі, навколо нього спалахнули прегарні червоні й зелені сигнальні вогні. Він ще ніколи не бачив такої бійні. Зазвичай літаки падали вдалині, мовби зірка спалахувала й помирала. Екіпажі просто зникали — наступного ранку не виходили по свою яєшню з беконом, тож ти й не замислювався, куди саме вони ділися. Жах останніх митей був від них прихований. А зараз від нього не було куди дітися.

Тедді здивував сигнальний літак — ті мали бути в головах головного угрупування, себто або ті збилися з дороги, або вони. Він попросив навігатора ще раз перевірити силу вітру. Здається, їх занесло на північ від червоної ниті. Навігатор, здається, розгубився. Якби ж то з ними був досвідчений Мак…

Внизу за ними тягся вогненний шлейф підбитих літаків завдовжки кілометрів у 80-100.

А далі, мов черговий доказ того, що страшили — це міф, вони під правим траверзом побачили «Ланкастера» у нещадному місячному сяйві (з тим же успіхом могли летіти у світлі прожекторів), до якого знизу підкрався німецький винищувач, невидимий їхньому хвостовому кулеметникові. У винищувача був вертикальний кулемет — Тедді такого ще не бачив. То ось чому літаки падали так раптово. Здавалося, кулемети скеровані просто у вразливе черевце бомбардувальників, а якщо влучити у крила, де баки пального, то в літака не лишалося шансів.

Не здатний нічим зарадити, він спостерігав, як винищувач відкрив вогонь, а тоді швидко відлетів від жертви. Із крил «Ланкастера» вирвалися довгі язики білого полум'я, і «Л-Лисиця» задвигтіла.

Не встигли вони вирівнятися, як вразливим алюмінієвим фюзеляжем затарабанили кулі, проробляючи діри, а тоді вони стрімко зайшли у круте піке. Тедді був подумав, що Фрейзер намагається ухилитися від винищувача, але поглянувши на нього, з жахом зрозумів, що той повалився на прилади. Ран не було видно, він виглядав так, ніби спав. Тедді погукав на допомогу — із Фрейзером на приладах він не міг перебрати управління, тож мав відштовхнути безживне тіло й перехопити штурвал, а при цьому сила прискорення тисла на голову, як бетонна брила.

Радист і бортмеханік дісталися до рубки і схопили непорушного Фрейзера. Пілот сидів високо, на його сидіння складно навіть забратися у всьому цьому одязі. Витягти когось із того сидіння майже неможливо, особливо з Тедді при боці — якоїсь миті він навіть подумав, що муситиме сісти бідасі-Фрейзеру на коліна. Вони сяк-так витягли пілота, і Тедді зайняв його місце. На щастя, ніде бодай не було крові.

Зараз вони з ревом мчали до землі на швидкості 500 кілометрів на годину — «Л-Лисиця» майже стояла на голові. Тедді погукав бортмеханіка, і вони вдвох вчепилися у штурвал, що є сили. Тедді побоювався, що у них просто відламаються крила, проте після кількох секунд, що тяглися, як вічність, їхніх об’єднаних зусиль таки вистачило на те, аби привести в рух кермо, — літак знову задер ніс, вони вирівнялися і з трудом почали підніматися.

З переговорного пристрою линула добірна лайка. Тедді провів перекличку й сухо повідомив:

— Боюся, пілота поранено. Я перебираю його обов’язки. Навігаторе, будь ласка, прокладіть новий шлях до цілі.

Бог його знає, куди їх занесло, — а може, не знає навіть Бог.

Радист і бортмеханік відтягли Фрейзера на місце відпочинку екіпажу.

— Він ще дихає, командире, — доповів радист.

Тедді зауважив, що ніякий він вже не «сер». Він став їхнім командиром. Їхнім капітаном.

Розгублений бомбардир повідомив Тедді про явище, з яким він раніше не стикався. Інверсійний слід. Зазвичай метрів до 7500 їх не з’являлося, проте зараз вони тяглися за хвостом кожного бомбардувальника. Сліди, як яскраві стяги, позначали їх ще краще, ніж місяць.

Потік бомбардувальників вже давно почав розпадатися. Досвідчені пілоти зрозуміли, що тепер це не найбезпечніша позиція, а найризикованіша. Тедді почав проштовхуватися до краю і вгору. «Летіть густим потоком. Завжди» — це був його останній наказ ескадрильї. Він сподівався, що вона не стане сліпо коритися його наказам. Тедді намагався витиснути з небес усе, що міг. «Л-Лисиця» не могла злетіти так високо, як «Ланкастери», але у розрідженому повітрі та з добрими двигунами могла з ними позмагатися. Але їх все одно засікли.