Кейт Аткинсон - Руїни бога

— Я завідую освітньою програмою бібліотеки, — уточнила вона, і його очі почали злипатися. Тоді він зосередився на «двічі приготованому» курчаті в тарілці. Хіба одного разу не досить?

— Хакнули мобільник через блютуз… вимушений перегляд…

На Ангусі була чорна футболка із Ніппером, песиком-символом компанії HMV. Під Ніппером у Ангуса були епільовані груди (Берті хотіла б цього не знати). А сам Ніппер лежав під страховою компанією «Ллойдс» у Кінгстоні-на-Темзі. Берті сподівалася, що її не поховають під будинком. Чи, що гірше, що її не викопають і не почнуть виставляти, як бідолашні єгипетські мумії чи мешканців Помпеїв, яким подарували безсмертя їхні безпомічні передсмертні судоми. Дідусь хотів, щоб його поховали у лісі. («Якщо можна, то під дубом»).

— Що ми вирішимо, те й буде, — сказала Віола. — Він же про це вже не дізнається.

(А якщо дізнається?) Він ще навіть не помер, а боротьба за його тіло вже почалася. Берті любила дідуся. Дідусь любив Берті. Що тут простіше?

— …тренд сезону…

На що вона гає своє життя? Може, просто встати і піти?

— …оперативний зв’язок…

Віола була останньою особою, якій вона розповіла б, із ким зустрічається. Берті було 37, «годинник тікає», як ій незмінно нагадувала мама, пискляво, як школярка — бував у неї такий тон.

— Ти не думай, ти роби! Ти ж не хочеш лишитися бездітною?

Ті друзі Берті, як поодружувалися і завели дітей (по суті, всі її друзі: здається, останні років п’ять Берті чи не кожні вихідні ходила як не на весілля, то на хрестини), видавалися рабами дітей, це Друге пришестя. Ті діти Берті не подобалися — вона побоювалася, що якщо заведе дитину, то її не полюбить. Одразу згадувалася Віола: та їх не любила, чи бодай не давала про це знати, й вони їй точно не подобалися (хоча їй взагалі ніхто не подобався).

— Та байдуже, що тобі подобається, — пояснював дідусь, коли ще був здатний давати поради. — Своїх дітей все одно любиш до безумства.

Берті сумнівалася, чи хоче когось любити до безумства, особливо маленьку безпорадну істоту.

— Твоя бабуся до безумства любила Віолу, — сказав дідусь. Це засвідчувало, що немає нічого неможливого.

Давним-давно, ще до того, як Сонні рушив у свою прощу, від нього завагітніла якась дівчина. Віола була в жасі, а коли дівчина зробила аборт, була в ще більшому жасі.

— Деякі люди завжди незадоволені, — сказав Сонні.

Віола почала слати Берті посилання на сайти донорів, супермаркети сперми, де можна вибрати генетичний набір (скандинав, 71 кілограм, 185 сантиметрів, блондин, блакитні/зелені очі, вчитель), і «покласти до кошика».

— Кажуть, данці найкращі, — радила Віола.

Звичайно, Віола боялася, що якщо в неї не буде внуків, то її гени пропадуть і нічого від неї не лишиться. Вона перестане існувати. Бах — і все. Віолі було шістдесят, вона весь час чекала, що їй скажуть: «Та не може такого бути» — а ніхто, як назло, не казав.

— Може, зараз тобі так не здається, — казала їй Віола, — але коли тобі перевалить за 50 і ти зрозумієш, що дітей у тебе вже не буде, ти будеш у розпачі.

Чому мати завжди така мелодраматична? Її що, інакше ніхто не слухатиме?

Звичайно, Берті була здивована чи не більше, ніж інші, коли через два роки народила близнят (і справді полюбила їх до нестями), побравшись із цілковито нормальним чоловіком, лікарем (так, тим знайомцем із Вестмінстерського мосту), і була, ну… цілковито щаслива. Але це ще в майбутньому. А тепер Ангус просторікував із жаром проповідника, мов читав месу, де закликав їх прийняти «споживачів-продавців». Берті спробувала відволіктися, добираючи рими до «Курзу-Верзу» (блузу, базу, бонзу, лезу), проте врешті почала перебирати уривки, які відкладала в голові про чорний день, аби захиститися від підступів матеріалістичної дійсності. (Як вона взагалі потрапила в рекламу?)

«Там, де бджоли п’ють, я п’ю» [12] «Буря» Вільяма Шекспіра цитується в перекладі Миколи Бажана. .

Вона могла просто вийти. У неї була зустріч на другу, і на те, щоб перетнути Лондон, пішло б чимало часу. Креативний відділ презентував клієнтові варіанти реклами нової зубної пасти. Чи ж не досить у світі пасти? Чи людям справді потрібно стільки вибору, щоб вони ніколи не вичерпали всі варіанти? Ніби світові взагалі потрібно, щоб чогось було більше. Так, це офіційно: вона обрала не ту професію. Якби Берті була богом (це її улюблена фантазія), то вона виробляла б те, чого у світі бракує — бджіл, тигрів, сонь, — а не в’єтнамки, чохли для мобільних чи зубну пасту. Ні, навіть не починай, — подумала вона, — фантазія про створення світу така масштабна і широка, що заблукаєш у ній надовго.