Кейт Аткинсон - Руїни бога

— …монетизувати… матеріалізм…

мороз являє потаємну владу й без допомоги вітру [13] Де не зазначено іншого, цитати з віршів у перекладі Максима Стріхи.

— …постійні клієнти…

здається, знаю, чий то ліс

— …організація івентів…

гілки у вишні, що між деревами є найгарнішою, укрились квітом

— … кастомізована медіа-стратегія…

барвисті бабки — мов вогонь, який ковтають зимородки

— Відповідний до бренду контент… вдихнути нове життя у сформований у споживачів образ…

узвишшя Венлока лісисті шматує в злобі буревій

— …таким чином, ви зможете довести це до щасливого…

таке буває чудернацьке Світло

— …автоматичне виявлення взаємодії за методом хі-квадрат…

Що?

Господи. Коли мова і значення розсталися й рушили кожен своїм шляхом? Берті вже майже вичерпала свою торбинку радощів про чорний день, а ще навіть не обід.

«О, скільки тернів у цьому буденному світі!» [14] «Як вам це сподобається» Вільяма Шекспіра у перекладі Олександра Мокровольського. .

— Ой, вибачте, — сказала вона своєму сусідові, коли той нервово стрепенувся, — я що, сказала це вголос?

— Так.

Вона рвучко встала і ще раз прошепотіла нервовому чоловікові «Вибачте»:

— Я мушу бігти. Я щойно згадала, що забула справжню себе в метро. Вона й не розуміє, що сталося. Вона без мене загублена.

Зауваживши її, Ангус примружився, мовби намагався згадати, хто це. Вона помахала йому пальцями (сподівалася, що іронічно), але він, здається, тільки ще більше розгубився.

У метро (лінія Пікаділлі, хоча, мабуть, байдуже) вона не знайшла справжню себе, зате знайшла забутий кимось примірник «Дейлі Мейл». Газета була відкрита на сторінці, з якої кричав заголовок «Всесвіт може зникнути СЬОГОДНІ? Фізики стверджують, що ризик “більший, ніж будь-коли, й це могло вже початися”». (На Бога, а вони звідки знають?). Цікаве використання великих літер. Берті наголосила б «зникнути». Так розмовляла Віола («Ти будеш У РОЗПАЧІ»).

Порпаючись на денці мішечка про чорний день, аби вигребти останні крихти, Берті не знайшла там навіть гілочки дикого чебрецю, яка зазвичай десь там валялася.

— Ти дивишся ювілей з дідусем?

— Так, я у нього в кімнаті, — відповіла мати.

— Така дурня, правда? Бідолашна королева, вона ненабагато молодша за дідуся, а мусить це все терпіти.

— Та вона смерть піймає під цим дощем, — сказала Віола.

Он воно що, — подумала Берті. Може, смерть справді треба піймати, як схарапудженого коня? Хтось — ось як дідусь — ніяк не може її схопити, а хтось умить хапає віжки? Ось, наприклад, бабуся, яку вона ніколи не бачила — прудконога Ненсі, безстрашна вершниця, заскочила смерті на спину так швидко, що здивувала всіх. Може, навіть саму смерть.

— Слухай, — сказала Берті, — а дай слухавку дідусеві.

— Він тебе не зрозуміє.

— А ти все одно дай. Привіт, дідусю. Це Берті.

Звичайно, на ювілеї королева відмовилася від золоченої баржі на користь прозаїчного річкового крейсера — хтось вирішив, що на «Глоріані» цілий почет не вміститься, там не стане місця офіцерам зі служби безпеки, придворним дамам і лакеям, незамінним, коли корабель із королевою стає на воду. Берті хотіла влитися у натовп на березі Темзи, стати частиною чогось більшого, ніж вона сама, і потім згадувати, як про те, де ти був опівночі, коли настало нове тисячоліття. (Вона от була п'яна у клубі, про що зараз, звісно, жалкувала). Але цілий день невпинно дощило, тож Берті дивилася на подиву гідну витривалість монархії по телевізору — так само, як свого часу долучалася і до похорону Діани, і до падіння Всесвітнього торгового центру, і до останнього королівського весілля. Вона вирішила, що якось і справді долучиться до якоїсь події і вже не потребуватиме цієї версії з других рук, показаної через об'єктив камери. Навіть якщо то буде щось жахливе — вибух, цунамі, війна, — вона бодай спізнає велич жаху.

Джиммі — дідусів брат, який помер, перш ніж Берті встигла з ним познайомитися, — одним із перших увійшов до Бельзену, а після війни приєднався до одного з найстаріших рекламних агентств на Медісон-авеню. Вона заздрила життю, сповненому таких контрастів. Зараз ти просто здобував освіту з медіа-студій.

Дідусь, що його тіло і розум осипалися з кожним днем дедалі швидше, як занедбані руїни величного палацу, був пілотом бомбардувальника і щоночі летів смерті в пащу.

— А «паща смерті» — це зовсім штамп? — спитала вона під час їхнього прощального турне, елегійної подорожі місцями, які він колись любив; відтоді минуло вже десять років.