Кейт Аткинсон - Руїни бога

— Спасибі, що практикуєтеся. Намасте, — сказав Сонні і вклонився, склавши руки для молитви.

У відповідь залою прошурхотіли подяки і «Намасте». (Вони до всього ставилися так серйозно!). Сонні підвівся з пози лотоса тривожно легко. Віола з трудом зіп'ялася на ноги, і то не з лотоса, а з незручної пози, від якої згадувалися посиденьки у школі.

Сонні жив у селі неподалік від її обурливо дорогого готелю, але, схоже, не збирався запрошувати Віолу до себе, тож вона дійшла висновку, що раз хоче з ним перетнутися, мусить відвідувати його заняття і змиритися з дурним обожнюванням його «учениць» — до якого він, здається, був байдужий, як небожитель, — не кажучи вже про те, що заняття були для неї тяжким фізичним випробуванням. Вона, звичайно, займалася йогою й раніше — а хто таким не грішив? — але доти заняття здебільшого проходили у сповнених протягів залах при церквах чи спорткомплексах, де вони тільки те й робили, що обережно потягувалися, а тоді лягали й «візуалізували» місце, де почувалися «в мирі й безпеці». Це давалося Віолі з трудом — доки інші люди (жінки, завжди жінки) валялися на тропічному пляжі чи шезлонгу в себе в саду, Віола в уяві гасала, як навіжена, і намагалася знайти бодай щось безпечне і мирне.

Коли Сонні закінчив свою індуїстську проповідь і всі «намастилися», американка на сусідньому килимку («Ширлі») повернулася і сказала:

— Правда ж, Ед чудовий вчитель?

І це хлопчик, якого ніхто нічому не міг навчити, — подумала Віола.

— Я його мати, — сказала вона.

Скільки часу минуло, відколи Віола казала ці слова востаннє? Мабуть, вона не казала цього, відколи Сонні закінчив школу.

Аж ні!

Їй сяйнув раптовий страшний спогад про відділення реанімації у Лікарні святого Якова в Лідсі. Сонні щойно вступив в університет, і коли їй подзвонили з лікарні, вона подумала, що йдеться про наркотики, але, як виявилося, він блукав вулицями, а з руки йому скрапувала кров після невдалої спроби перерізати вени.

— Я його мати! — волала вона лікареві, коли той сказав, що «просто зараз» краще Сонні не чіпати.

— Чому? — спитала вона, коли її нарешті пустили у відгороджений йому куток.

Чому він це зробив? Він розгублено стенув плечима.

— Не знаю, — і коли вона не відчепилася: — Бо моє життя — гівно?

Цікаво, у нього досі лишився шрам? Може, під детальним татуюванням дракона, який обплівся навколо руки?

Ширлі розсміялася:

— Я не думала, що в нього є мама.

— У всіх є мама.

— У бога немає, — сказала Ширлі.

— Навіть у бога є, — сказала Віола. Може, саме тому все й пішло не так.

Звичайно, ніхто з тих, хто їх бачив разом, не подумав би, що це мати й син. Сонні звав її «Віола», а вона ніяк його не називала. Він поводився з нею точнісінько так само, як і з рештою групи — з відстороненою тривогою. («У тебе артритні коліна?». Ні, спасибі за увагу).

— Я тебе здивувала? — спитала вона, коли нарешті його вислідила.

— Так, — сказав він. Вони сторожко обійнялися, ніби в одного із них міг бути ніж.

Ніхто, крім Берті й Сонні, не знав, де вона. Вона не стала повідомляти «Тополевим горбам», що вона і хворий батько на різних континентах. Вона просто взяла б слухавку, якби їм знадобилося з нею зв’язатися.

Вона вийшла зі свого життя. Якби знала, що це так легко, то зробила б це ще давно. Вона написала своєму агентові й попросила, аби та сказала всім, що в неї операція (так і було: їй видалили здоровий глузд), і перед усіма вибачилася. Вона не хотіла б, аби люди подумали, що вона втекла, зникла безслідно, як Агата Крісті. Вона не хотіла, щоб її почали шукати. Ні, не так: вона не хотіла, щоб її відшукали.

Дуже дорогий готель, у якому зупинилася Віола, створили у давньому маєтку; він стояв у мальовничому місці над ущелиною, по дну якої протікала річка. Там були охоронці, особисті покоївки і жодних проблем. У неї була найбільша, найдорожча вілла. Вілла була завелика, у ній би легко розмістилося кілька родин, але Віола любила самотність. Прокинувшись зранку, вона могла заварити каву в дорогій еспрессо-машині в «зоні для життя» (хоча зона для життя — це всюди, ні?) і випити її, дивлячись на ущелину і слухаючи, як у лісі перегукуються птахи. Хтось приносив щось смачне на сніданок, а тоді вона йшла до спа на масаж чи спускалася прадавніми кам’яними сходами до «священної ріки». Хто зна, чому вона священна. Сонні он казав, що всі ріки священні. Та й узагалі, виявляється, усе священне.

— Що, навіть собаче гівно?