Кейт Аткинсон - Руїни бога

— Так, навіть собаче гівно.

Вона складала список речей, які, можливо, не претендують на святість. Хіросіма, теракти джихадистів, кошенята у мікрохвильовці. Сонні заперечив: але ж це вчинки, а не речі. Але ж за вчинками стоять люди, а люди священні, так? Точнісінько як дерева і ріки?

По обіді вона спала (тривожно багато), а тоді прокидалася, і водій готелю відвозив її в Убуд, де вона приєднувалася до занять Сонні. Він навіть не лишав їй місця на вкритій матами підлозі, тож якщо вона запізнювалася, то їй ніде було займатися, й вона мусила чекати в маленькому офісі, гортаючи книжки з їхньої «бібліотечки» (себто полички). Зайве й казати, що всі книжки мали духовний ухил. До полиці прикріпили написану від руки табличку: «Любий друже, будь ласка, лишай книжки у тому стані, в якому їх знайшов», — це дурниці, не можна лишити книжку у тому стані, в якому ти її знайшов, бо вони змінюються щоразу, як їх хтось читає.

Заняття, якщо їй вистачало місця, тривало дві години (кара божа), а потім водій відвозив її назад до готелю, де вона спостерігала за родиною мавпочок, яка щовечора виходила з лісу гратися на мурах навколо вілли. Звичайно, вона вечеряла. Їсти легко, молитися і любити значно тяжче.

Вона кілька разів навідалася на ранкові заняття Сонні з медитації, де було менше людей, але складніші завдання.

— Ні про що не думай, Віоло, — сказав Сонні.

Але як можна не думати?

— І не не думай.

— Я думаю, отже, існую, — сказала Віола, вперто чіпляючись за застарілий картезіанський всесвіт. Якщо вона перестане думати, то може зникнути.

— Просто відпусти це все, — сказав Сонні.

Відпустити це все? Що саме? Їй взагалі ні за що триматися.

А тоді!.. Дзюрчання ріки, голоси птахів, механічні комахи й балаканина мавп нарешті взяли своє, і її розум відключився. Складно навіть повірити, яка то була полегша.

На її подив, коли вона їхала на заняття Сонні, в неї задзвонив телефон. То дзвонили з будинку для старих.

Йшло до кінця. Вона чекала на смерть батька, щоб почати жити, але, як ми всі могли їй пояснити, це так не працює. Вона й так це розуміла. Правда-правда.

— Якось Будда спитав шраману, скільки триває людське життя. Той відповів: «Кілька днів». Будда сказав: «Ти ще не осягнув Шлях». Тоді він спитав іншого шраману, скільки триває людське життя. Той відповів: «Стільки ж, скільки й обід». Будда сказав: «Ти ще не осягнув Шлях». Тоді він спитав іншого шраману, скільки триває людське життя. Той відповів: «Стільки ж, скільки один подих». Будда сказав: «Прекрасно. Ти осягнув Шлях».

Слова оповивали Віолу. Вона поняття не мала, що вони означають. Вона, як завжди, приєдналася до заняття Сонні. Чому б і не приєднатися? Все одно сяде на літак до Британії допіру завтра вранці. Вона дочекалася, доки Сонні всіх «понамастив» — бригада їсти-молитися-кохати поводилася так, ніби він їх благословив, а тоді неохоче висипалася у вогку спеку раннього надвечірку. Віола лишилася.

— Віоло? — Сонні запопадливо усміхнувся, ніби вона каліка.

— Подзвонили з будинку для старих. Батько помирає.

— Дідусь? — син нахмурився і прикусив губу, і на мить вона впізнала в ньому відлуння молодшого Сонні. — Ти повертаєшся?

— Так. Хоча Берті, мабуть, туди дістанеться значно раніше. Ти приїдеш?

— Ні.

Віола багато що могла сказати. Вона багато що передумала, дивлячись на ліс, на священну річку, на птахів — передовсім вона сказала б: «Вибач», — але натомість переповіла йому свій сон.

— А тоді ти повернувся до мене і з усмішкою сказав: «Нам вдалося, мамо! Всі встигли на потяг!»

— Думаю, це не про потяг.

— Так, — погодилася Віола. — Суть у тому, що я відчула, коли ти зі мною заговорив.

— І що ж?

— Я була приголомшена любов’ю. До тебе.

Ох, Віоло-Віоло. Ну нарешті.

Берті привезла «Останню хроніку Барсета» і тепер сиділа при ліжку і читала йому. Вона знала, що це — одна з його найулюбленіших книжок, тож, може, й байдуже, чи він розуміє слова: може, звичний ритм прози Троллопа його заспокоює.

Він видав тихий розгублений звук — не мова, що інше. Вона поклала книжку на ковдру і стисла його крихку скрючену руку в своїх долонях.

— Це я, Берті Місяцівна, дідусю.

Шкіра на його руках була, як талий віск, а вени — як грубе синє мотуззя. Він припідняв іншу руку під прямим кутом до тіла і помахав, ніби прощався. Мабуть, так, врешті, і було.

Колись і він був немовлям, — подумала вона, — новим, досконалим дитинчам на руках у матері, незнаної Сильвії. А тепер від нього лишилася сама полова, яку ось-ось розвіє вітер. У нього були прикриті очі, тьмаві, як у старого пса, а рот від віку перетворився на дзьоб, що відкрився і закривався; він був як риба, яку витягли з води. Берті відчувала, як він невпинно дрижить, мовби ним біжить електричний струм, тихе бриніння життя. Чи, може, смерті. Довкола нього шумувала енергія, від якої дзвеніло повітря.