Кейт Аткинсон - Руїни бога

— Ой, — сказала Ненсі і схлипнула.

— А очі — парою перлин.

— Припини, припини, будь ласка.

— Вибач. Хочеш пройтися лугом?

— Дивись! — вигукнула Ненсі, відпускаючи Урсулину руку, і вказала на небо. — Жайвір! Жайворонок. Слухай! — додала захопленим шепотом, мовби боялася злякати пташку.

— Дуже гарно, — прошепотіла Урсула.

Зачаровані жайвороном, вони спостерігали за його польотом, а він все віддалявся і віддалявся, доки не перетворився спершу на цятку в блакиті, а потім — на спогад про цятку.

Ненсі зітхнула:

— Я інколи думаю про реінкарнацію. Я знаю, що це все дурниці, але правда ж було б чудово, якби Тедді вернувся кимось іншим — та хоч би й тим же жайворонком. Ми ж насправді нічого не знаємо. Може, це справді Тедді вітає нас і дає знати, що все в нього гаразд. Що він досі існує. Ти віриш у реінкарнацію?

— Ні, — сказала Урсула, — я вірю, що нам дано тільки одне життя, і я вірю, що Тедді своє прожив досконало.

А коли зникає все інше, лишається мистецтво. Навіть Авґуст.

— Це що, Авґуст? — театрально прошепотіла міс Слі на вухо містерові Свіфтові. Люди із сусідніх рядів почали зацікавлено озиратися.

Лице містера Свіфта лишилося незворушним, хоча він мимоволі здригнувся, побачивши, яке видовисько розгортається перед ними. Міс Слі нахилилася вперед, щоб привернути увагу місіс Свіфт.

— Це ж Авґуст, правда? — не вгавала вона. І додала ще гучнішим шепотом: — Це ж ваш син.

Це вже й шепотом не назвати, радше криком. На лиці місіс Свіфт не відобразилося ані тіні почуття. Решта авдиторії була така ж заворожена видовиськом, що розгорталося на сцені сільського клубу, як і батьки Авґуста.

«Англія через віки» сягнула Армади, Єлизавета І виступила перед військами у Тілбері із промовою, що нікого не лишила байдужим. Глоріана привласнила колісницю Боудіки, склепану з чого було, й розмахувала тризубом, позиченим у Британії. Ці шляхетні символи жіноцтва (грали їх Авґустова сестра Філліс і леді Лемінґтон з маєтку) не пропонували їй свою власність і зараз сердито зиркали на Глоріану з-за лаштунків.

Решта акторів трималася, хоча половина декорацій завалилася, а сценою снувало кілька псів.

Священик, який сидів біля місіс Свіфт, сказав:

— А я думав, роль королеви Єлизавети взяла місіс Брюстер. Хто ж тоді на сцені?

Руда перука зіслизула Глоріані з голови, а що в неї не було пристойного костюма, вона замоталася у плащ римського центуріона. Знов-таки, центуріон розстався з ним не з власної волі. З-під плаща прозирали брудні коліна, кидалося у вічі, що в кишені в неї рогатка.

— Ви добре справляєтеся, — гукнула розпатлана Глоріана геть не по-королівськи. — Мочите всіх тих спаніелів і все таке.

— Іспанців, — просичала місіс Ґарретт з-за лаштунків.

Розмахуючи тризубом Британії над головою, Глоріана закричала:

— А тепер рушайте і вибийте решту!

На сцену з криком, ревом і подекуди писком вирвалася дика орда дітей. Забачивши їх, пси радісно загавкали. Частина, ба навіть більшість цих дітей доти вважалася цілком гречною, але зараз, здається, потрапила під гіпнотичний чар Глоріани. Як, здається, і багато глядачів, які втупилися в неї, пороззявлявши роти від жаху.

— Діти — це іспанці? — перепитав вікарій у місіс Сміт. Зазирнувши до програмки, додав: — Тут написано «Вторгаються орди».

— Я не певна, чи зараз хоч щось розумію, — місіс Свіфт від вистави відволікло страшне видовисько: руда перука ще нижче зісковзує її синові на обличчя.

— Це ті самі діти, — допитувався вікарій, — які грали саксонців, а потім вікінгів і норманців? Складно розібрати зараз, коли вони всі в зеленій фарбі. Як ви думаєте, що це представляє? Зелені й дорогі англійські землі?

— Це навряд чи, — сказала місіс Свіфт і стривожено зойкнула, коли від початку благенька колісниця Боудіки раптом розсипалася, а Глоріана безславно повалилася на сцену, тягнучи за собою рештки декорацій. З бездоганним чуттям моменту на сцену вискочив маленький вест-гайленд-вайт тер'єр, схопив руду перуку і втік. Йому навздогін лунали крики з-за лаштунків.

— Точно Авґуст, — сказала міс Слі.

— Вперше бачу цього хлопця, — рішуче промовив містер Свіфт.

— І я, — докинула місіс Свіфт.

— З перспективи часу ясно, — похмуро констатував містер Свіфт, — що це було приречене закінчитися катастрофою.