Кейт Аткинсон - Руїни бога

Час обідати. Він рушив до їдальні. В останні дні в нього не було апетиту, але він запихався їжею з почуття обов’язку. На дошці з меню значився «пудинг із чорносливом» — особливо важка страва, що каменем лежала у шлунку. Він із втіхою згадав «Far Breton», яким ласував під пекучим французьким сонцем. Французи навіть із чорносливу примудрялися зробити делікатес. Якось він мусив здійснити аварійну посадку в Елвінґтоні, де розквартировані французькі загони, і виявив, що повари в них теж із Франції — ті підходили до їхнього раціону значно натхненніше, ніж їхні колеги з британських Повітряних сил. Що більше, вони ще й запивали їжу келихом червоного вина — алжирського, та все ж. Вони б не потерпіли пудинга з чорносливом.

Решту вечора екіпажі відпочивали — хто писав листи, хто грав у дартс, хто слухав радіо в офіцерському клубі, яке завжди передавало армійську програму BBC. Хтось спав. Багато хто був на вильоті ще й минулої ночі і добрався до ліжка допіру на світанку.

Тим часом для пілотів і навігаторів проводили попередній інструктаж, де повідомили ціль. Для радистів і бомбардирів були спеціальні інструктажі. Тедді взагалі очікував, що операцію скасують — місяць у повні, небо безхмарне. Проте надходили короткі весняні ночі, коли вони вже не зможуть влаштовувати далекі рейди углиб Німеччини. Мабуть, це останнє Гаррісове «ура» у битві за Берлін. Виснажлива вервечка зимових нальотів із високою смертністю добігала кінця. За минулий місяць вони втратили 78 бомбардувальників у битві за Ляйпциг, на минулому тижні — 73 у битві за Берлін. З листопада втратили понад тисячу осіб екіпажу. Це все юнаки. Під час їхнього першого строку на похороні навігатора-канадійця, якого знали і Тедді, й Мак, грали плач «Квіти у лісі». Звали його Волтер, Волт, але всі називали його «Дісней». Тедді навіть не знав його справжнього прізвища. Зараз здавалося, що відтоді минуло дуже багато часу, хоча насправді ні.

Командир попросив їх супроводити тіло Діснея до Стоун-фоллу і понести труну. У Лідсі знайшли волинкаря-шотландця, щоб зіграв на похороні. Діснея вбило снарядом під час рейду на Бремен. Бортмеханік-навігатор мусив вдатися до астронавігації, щоб доправити їх додому — карти й креслення Діснея так просякли кров'ю, що толку з них не було.

Вони палили випалені міста, бомбардували міста, що вже перетворилися на вирви від бомб. Це була добра ідея: перемогти з повітря, щоб порятувати світ від жахіть наземної війни, від Іпру, від Сомми, від Пашендейле. Але не так склалося, як гадалося. Щойно вони валили ворога на землю, як той знову підхоплювався — це нескінченне жахіття, на рівнинах Аресових раз у раз проростали драконячі зуби. Тож вони й далі жбурляли птахів у стіну. Стіна досі стояла.

До їхньої ескадрильї навідався віце-маршал авіації. Він пишався купою медалей на формі:

— Люблю показатися людям на очі.

Тедді не пам’ятав, щоб колись його бачив.

Він думав про Ненсі. Того ранку від саме отримав від неї листа — багатослівного, як завжди, і ні про що, також як завжди, проте в кінці вона згадувала їхні заручини й писала, що «зрозуміє, якщо твої почуття змінилися». («Ти так рідко мені пишеш, любий»). Може, насправді вона писала, що це її почуття змінилися? Із роздумів його вирвав командир, спитавши «Теде, ти готовий?», — і вони рушили до будиночка, де проводили інструктажі. Віце-маршал рішуче крокував попереду. Його супроводжувала гарненька водійка з жіночих допоміжних сил, яка, на подив Тедді, йому підморгнула.

Екіпажі вже зібралися: при вході їх звіряла зі списком поліція Повітряних сил. Коли всі зайдуть, двері і вікна позакривають. Водійку віце-маршала лишили чекати назовні. Перед рейдами завжди впроваджували максимальні заходи безпеки. Ніхто не міг полишати базу чи робити телефонні дзвінки. Вони намагалися зберегти ціль в таємниці, хоча всі жартувати, що той, хто хоче щось вивідати, мусить просто піти в «Бар Бетті». Хай там як, німці стежили за їхнім пересуванням, щойно вони здіймалися в повітря. Вони прослуховували їхні радіочастоти, глушили їхню радіонавігаційну систему, відстежували HS 2і ловили їх у сіті радарів, що тягнулися вздовж цілого європейського узбережжя. Лицем у лице, око за око.

Коли вони зайшли до хатинки для інструктажів, загриміли стільці — всі екіпажі, людей зо сто двадцять, вирівнялися по струнці. У будиночку Ніссена зазвичай пахло димом і потом. Коли всі почали розсідатися, стільці знову зарипіли й зачовгали. Мапу на стіні закрили темним покривалом, командир завжди відсмикував його театральним жестом, як фокусник, перш ніж вимовити освячені традицією слова: