Кейт Аткинсон - Руїни бога

Зайці, може, й вірили у весну, але Тедді змін ще не відчув. Бліді хмари пливли водянистим небом. їх гнав кусючий вітер зі сходу, який налітав із Північного моря й бушував над рівнинами, зриваючи ґрунт із сухих маківок лисих горбів. У таку погоду завжди сумно, хоча Тедді трохи пожвавішав, побачивши бійку зайців і почувши високий спів дрозда, подібний на флейту — той, незримий, озвався на свист.

Пес також почув його свист — Щасливчик завжди його чув, — і стрімголов помчав до нього у щасливому невіданні про те, що у лузі саме борються зайці. Пес у ті дні багато блукав — він уже обжився на природі, хоча, як виявилося, так само затишно почувався і вдома, і в бараках Жіночих допоміжних загонів. Прискакавши до нього, пес сів і втупився йому в лице, мов чекав наказу.

— Ходімо, — сказав Тедді. — У нас сьогодні виліт. Себто у мене. Не у тебе.

Політав раз — і досить.

Коли Тедді підняв голову, зайці вже зникли.

Наказ надійшов зі штабу Бомбардувального управління у Гай-Вайкомі ще зранку, але на базі мало кого попереджали про ціль заздалегідь (Тедді якраз належав до їх числа).

Йому, командирові ескадрильї, не радили літати надто часто — «не міняти ж нам командира щотижня». Довоєнні уявлення про ієрархію в Повітряних силах давно вже перевернулися. Можна було стати командиром ескадрильї у двадцять три і трупом — у двадцять чотири.

Ішов його третій строк. Він не був зобов’язаний на це погоджуватися — можна було повернутися до викладання чи попросити кабінетну посаду. Сильвія писала, що це «безумство», і зазвичай він із нею навіть погоджувався. У нього було вже понад сімдесят вильотів, багато хто в ескадрильї вирішив, що він зачарований. Так поставали міфи, — подумав Тедді, — досить просто прожити довше, ніж решта. Може, така зараз його роль: бути талісманом, бути амулетом. Вберегти чимбільше людей. Може, він і справді безсмертний. Він перевіряв цю теорію і брав стільки бойових завдань, скільки міг, хай би що там казало начальство.

Він знову був із тією самою ескадрильєю, з якою починав, тільки тепер вони були не на затишній, цегляній, ще довоєнній базі, де дислокувалися на початку війни, а у поспіхом зведеному містечку, склепаному з рифленого заліза і багнюки. Не мине й кількох років, відколи вони його полишать (а вони його напевно полишать — навіть Столітня війна-бо добігла кінця), як воно знову перетвориться на поля. На брунатні рівнини, на зелень, на злото.

Літав він на «Л-Лисиці». Це був добротний і добрий літак, що вже здійснив неможливе і вберіг один екіпаж, який повністю пережив строк. Насправді Тедді просто сподобалася назва, яка навіювала спогади про дім. Урсула доповідала, що Сильвія, якій свого часу подобалися лисиці у Лисячому закуті, взялася розкидати отруту після того, як ті здійснили успішний рейд на курятник. «Може, у наступному житті вона переродиться лисицею, — писала Урсула, — і тоді про це пожалкує». Їй «подобалася концепція» реінкарнації, хоча не могла ж вона в це вірити насправді? У цьому, — вирішив Тедді, — й полягала проблема релігій: вони неможливі за самою своєю природою. Він вже ні у що не вірив. Хіба що, може, в дерева. В дерева, каміння і воду. У те, що встає сонце, у гін оленів.

Йому шкода лисиць — у його світобудові вони важливіші, ніж курятник. І важливіші, ніж чимало людей.

Він уникнув Різдва у Лисячому закуті, сказавши, що мусить лишитися на базі, що було брехнею лише наполовину, тож не бачив свою мати — потенційну лисицю — вже багато місяців — власне, від того нестерпного обіду після Гамбурга. Він раптом зрозумів, що вже не відчуває до Сильвії тепла. «Буває», — сказала Урсула.

Наземний екіпаж «Л-Лисиці» суворо попереджав усіх, кому дозволяли позичити літак: «ви ж поверніть літачок нашого командира, а то…» — хоча взагалі наземний екіпаж свято вірив, що літак їхній, і Тедді так само картали.

Інколи Тедді літав на пошарпаних старих літаках, аби докладніше перевірити теорію про своє безсмертя. Вірна наземна команда сприкрювалася, коли він вилітав на нових, неперевірених чи побитих літаках. Інколи він виходив пілотом із зеленими новачками, але частіше приєднувався до них другим, щоб підбадьорити. Якщо він займав місце другого пілота, то це на щастя: він біди не накликав.

— Раз командир із нами, ми в безпеці, — так вони казали, він чув. Йому згадався Кіт і його щастя навиворіт, яке врешті-решт зрадило.

Він вийшов із будиночка при злітній смузі, щоб навідати «Л-Лисицю» і наземний екіпаж.