Кейт Аткинсон - Руїни бога

Це перший політ екіпажу, до якого приєднається Тедді. Їх саме того ранку доставили з навчальної частини у Раффорті. їм навіть виписали свій літак, але наземний екіпаж після перевірки заявив, що той ні на що не придатний, тож Тедді запропонував їм «Л-Лисицю» і себе на додачу. Ті розвеселилися і розбушувалися, як цуценята.

У баки в крилах вже заливали пальне. Наземний екіпаж міг за кількістю пального здогадатися, куди вони летять, але не говорив про ціль. Вони все тримали при собі. Може, вважали, що це на щастя. Хтось із них чуватиме до ранку над слабенькою пічечкою в темній хатині біля злітної смуги, хтось тривожно кунятиме на койці чи навіть сидячи на перевернутому ящику з інструментами. Вони напружено чекатимуть на повернення «Л-Лисиці». Чекатимуть на Тедді.

До літака підкотилися вагонетки, такий собі мініатюрний потяг, і механіки з озброєння взялися піднімати бомби до бомбового відсіку. На одній із бомб хтось крейдою вивів: «Це тобі за Ерні, Адольфе» — цікаво, хто такий той Ерні? Але Тедді нікого не спитав, і ніхто йому не розповів. Авіамеханік, життєрадісний хлоп із Ліверпуля, стояв нагорі драбини і полірував скло хвостової башти «парашутами» — великими прагматичними трусами, які носили жінки з допоміжних загонів. Краще не замислюватися, як він виявив, що їх шили з найкращого матеріалу для цього життєво важливого завдання. Кулеметник міг прийняти пляму на склі за німецький винищувач, почати стріляти й тим виказати їхнє місцезнаходження ворогові. Механік зауважив Тедді і спитав:

— Усе гаразд, командире?

Тедді легковажно кивнув. Спокійна впевненість — найкраща стратегія для капітана, який мусить вести усіх за собою на хвилі оптимізму. А ще мусить спробувати запам’ятати всі імена. І бути з ними ласкавий. Бо чом би й ні?

Він заприсягся, дав німу обіцянку світові під час довгого і темного нічного чування, що якщо виживе, то у безбережному «потім» спробує бути добрим, вестиме тихе добре життя. Як Кандід, плекатиме свій сад. Тихенько. Тим і спокутуватиме все. Навіть якщо додасть до світового балансу лише пір'їнку, тим відплатить за те, що вижив. Може, коли все закінчиться і надійде час остаточних підрахунків, та пір'їнка йому ще стане у пригоді.

Він знав, що просто байдикує й ніякої користі не приносить. Напади душевного і фізичного неспокою охоплювали його дедалі частіше. Він відключився, загублений не стільки у думках, скільки у цілковитій відсутності думок, і врешті опинився у голуб'ятні. Свійських голубів тримали у сараї за бараками, де спали екіпажі, — за ними доглядав один із поварів, завзятий любитель голубів, який скучав за своїми птахами для перегонів, що лишилися у Дьюсбері.

Тедді наказав псові чекати назовні. Той завжди гавкав на пташок, від чого вони нервово злітали, хоча за вдачею були спокійні, ба навіть героїчні. Вважалося, що якщо взяти голуба на борт, то ним можна передати повідомлення, а в разі аварійної посадки чи стрибка своє місцезнаходження можна записати й покласти до маленької капсули, і тоді пташка віднесе цю безцінну інформацію додому. Проте Тедді сумнівався, що ті каракулі тобі поможуть, якщо ти переховуєшся на ворожій території. Для початку треба було встановити точно, де саме ти знаходишся, та й птасі навряд чи вдалося б дістатися назад до британських берегів. (Цікаво, а в подружки з Міністерства авіації була така статистика?) Німці тримали уздовж узбережжя Франції яструбів, спеціально щоб убивати голубів.

Звичайно, треба ще й не забути вийняти птаха з кошика, який ставили у фюзеляжі, і запхати його до контейнера, не більшого за чайник (що вже складно). Для того, щоб вибратися із підбитого бомбардувальника, треба боротися не на життя, а на смерть, поспіхом пристібати парашут, виламувати люк, помагати вистрибнути пораненим. Літак у цей час горів чи некеровано падав. У ці розпачливі секунди всім було не до бідолашних голубів. Цікаво, скільки безпорадних птахів у кошиках кинули в літаках на вогненну чи водяну смерть, скільки їх розчинилося у хмарці пір’я, коли літак вибухнув? Усі знали, що командир не погодиться взяти на борт голуба.

Тихе туркотіння і земний аміачний запах тьмяного сараю заспокоїли Тедді. Він зняв покірну пташку з сідала і ніжно погладив. Вона зносила його увагу без заперечень. Коли він повернув її на сідало, вона зміряла його спокійним поглядом — цікаво, про що вона думала? Мабуть, ні про що. Коли він знову вийшов назовні, у різке денне світло, пес підозріло до нього принюхався, намагаючись викрити ознаки невірності.