Кейт Аткинсон - Руїни бога

Нова медсестра незграбно вибігла з будинку і спитала:

— Ви часом не бачили Агнеси?

Віола стенула плечима:

— Ні, вибачте.

Вона встигла на останній потяг до Лондона і не побачила заголовків у газетах наступного дня: стаття губилася між фотографіями вечірок і репортажами з ювілею. Так Віола й не довідалася, що «Повідомляють про зникнення вісімдесятирічної жінки з дому для людей похилого віку. Вона страждає на синдром Альцгеймера. Водій бачив її біля траси А64, і поліція намагається відстежити її пересування за відео з камер спостереження. Жінка, ім’я якої пресі не повідомляють, мешкає у будинку для людей похилого віку “Тополеві горби”. Речник будинку повідомив, що триває слідство, як жінці вдалося вийти, і відмовився від подальших коментарів».

Віола тоді була вже в аеропорту Чангі — теж утікачка.

Вона замовила таксі від вокзалу Кінгс-Кросс до готелю «Мандарин Орієнтал» у Найтсбриджі й запропонувала Берті зустрітися, раз буде в місті.

— Може, повечеряємо разом? У «Вечері — Гестон Блументаль», — ото вже називають речі своїми іменами, — біля «Мандарину»? Я пригощаю!

— Вибач, я не можу, — сказала Берті. — Я дуже зайнята.

— Така зайнята, що навіть не матимеш часини для своєї матері? — легковажно спитала Віола. (Що посієш…). У ній знову почав здійматися жах, який охопив її увечері в суботу. Грего-рі сказав: вона боїться, що її полишать. («Так, як ти полишила нас?» — спитала Берті). Їй стало млосно.

Якби Віола могла загадати три бажання, то що вона попросила б?

Щоб її діти знову були маленькі. Щоб її діти знову були маленькі. Щоб її діти знову були маленькі.

Десь у височині над Індійським океаном їй згадався химерний сон, який наснився їй минулої ночі. Вона була на вокзалі — не сучасному, а як в давнину, темному, вкритому сажею. Сонні був при ній — йому п’ять чи шість, на ньому та смішна червона курточка, яка була у нього в дитинстві, і смугастий шарф. (Так, вона погано його вдягала, — визнала вона, — і що тепер?) На вокзалі було не протовпитися, всі поспішали на потяг, щоб пошвидше дістатися додому. Люди гальмували на турнікеті і біля кас. До платформи і потяга вели сходи, але їх навіть не було видно. Віола й Сонні мали допомагати людям встигнути на потяг, вони проводжали їх, як пастуші пси, й казали щось підбадьорливе. А тоді натовп нарешті зменшився і врешті розчинився. Вони почули, як внизу закрилися двері останнього потяга, а сторож засюрчав у свисток. Сонні повернувся до неї і з осяйною посмішкою сказав:

— Усе нам вдалося, мамочко! Усі встигли на потяг.

Віола поняття не мала, що цей сон означає.

— Ви в порядку, місіс Ромен? — спитала мила стюардеса-азіатка. У бізнес-класі всі милі. Мабуть, за це і платимо, — вирішила Віола. Її щоками стікали сльози.

— Фільм сумний, — сказала вона, вказуючи на темний екран. — Можна мені чашечку чаю?

Вона пройшла паспортний контроль, отримала багаж і рушила до виходу, тягнучи за собою валізку. Автоматичні двері до зали прибуття тихо відкрилися. По той бік бар'єру чекав водій із табличкою, на якій написане її ім'я. Він відвезе її до дуже милого готелю, а завтра чи післязавтра — здається, згубила програмку, — вона зустрінеться з читачами і прочитає «коротке прев'ю» своєї нової книжки «Кожна третя думка», що вийде друком наступного місяця. Здається, вона ще й мала взяти участь у кількох панелях. «Роль письменника в сучасному світі». «Популярна і висока література — штучний поділ?». Щось штибу того. На неї завжди чекало щось штибу того. На літературних фестивалях, у книгарнях, інтерв’ю й онлайн-чатах ти просто заповнювала порожнини в житті інших. Проте й вони заповнювали порожнини у твоєму житті.

Вона підійшла до водія. Він поняття не матиме, хто вона, доки вона не представиться. Вона сахнулася й рушила далі, мовби так і треба, піднялася ескалатором до зали відльоту, знайшла касу Сінгапурських авіаліній і купила квиток до Денпасара.

Вона уявила, який вираз буде у Сонні. («Сюрприз-сюрприз!»). Вони мандруватимуть потягом. Так чи інакше.

Він саме свиснув псові, помітивши пару зайців на порослому травою лузі, який простягався на захід від ферми. Березневі зайці боролися, як боксери, — на них найшов весняний шал. Тоді він помітив третього зайця. І четвертого. Якось, ще в дитинстві, він нарахував аж сім зайців на лузі в Лисячому закуті. Памела доповідала, що того лугу більше немає — його зорали під озиму пшеницю для зголоднілих від війни ротів. Льон і сокирки, жовтець і дикий мак, смілки і королиці зникли — і вже ніколи не повернуться.