Лариса Денисенко - Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць

У переходi я помiтила колоритну пару квiткарiв. Засмаглi, вони виглядали, як два засмалених оцупка серед райських кущiв. Про таких нiколи не скажеш, що їх умито росами. Один з них трохи хитається, мабуть, учорашнiй вечiр вдався. Iнший сидить на перевернутому цеберку. В нього вечiр був, на диво, кращим. Той, хто хитається, докопується: «Миколо, ну що, залив учора очi, га? Та що це, вперше в тебе, чи що? Миколо. Не пiддавайся. Чуєш? Миколо, нас таким нiколи нiхто не злама! Миколо. Треба знайти щось таке, щоб тебе вiдволiкти. Зроби щось, Миколо! Випий кавки, покури або сходи, Миколо, посци!» Миколi не сциться, не куриться, не кав'яриться. Йому зле.

Я бачу, що через свою несамотнiсть я запiзнююся стати до роботи. Не те, що менi обов'язково бути вчасно, я працюю не на заводi, не в лiкарнi, не в школi, не в урядових структурах. Через те, що я трохи запiзнюся, нiчого не змiниться для людства, але змiниться для мене, тому що я нiколи не запiзнююся. Нiколи. Тому я пришвидшила ходу. Менi назустрiч прямують веселi чоловiки. Вчора що, було якесь їхнє свято? Коли не маєш «постiйного чоловiка», втрачається орiєнтацiя щодо чоловiчих свят. Чоловiкiв було трiйко, вiку плюсмiнустогохтогодитьсяменiубатьки. Вони посмiхалися. «Добридень, панночко, а ви повнолiтня?»

Не без кокетування розпочав один iз них. Золотий голос трiйки, що вiдповiдає за трiйковий паблiк рiлейшенс. Я привiталася й повiдомила, що повнолiтня. Може, подарують квиток у кiно?

«Чудово! Тодi я можу у вас запитати. Я ж можу?» «Тiльки швидко», - попередила я його, глянувши на мобiлку, що вiдраховувала хвилини. «Чудово! Скажiть нам, панночко, в нас намалювався маленький диспут, що краще: ранковий бiг або ранковий секс?» «Це не таке просте запитання, - сказала я. - Кому саме краще?» «А що ви маєте на увазi? Я маю на увазi - взагалi краще!» «Я маю на увазi… О'кей. Приклад. От беремо iмпотента. То iмпотентовi було б краще побiгати». «Чудово! Iмпотенту було б краще побiгати. А от якщо нам?» Я почала їх роздивлятися, чомусь соромно менi не було, вони раптом знiяковiли. «Знаєте, в мене брак часу це з'ясовувати». Такою була моя вiдповiдь. Тому що їхнiй потенцiйний огляд нiчого менi не пiдказав. «Чудово… отже, з нами ви не розiбралися. А от вам? Що вам краще?»

«Менi - ранковий секс». Несподiвано для себе вiдповiла я. Вони засяяли посмiшками. «Чудово! А - я бачу, що ви на роботу запiзнюєтеся, так? Ай-ай-ай. Тому й запiзнюєтеся, що секс?» «Нi. Я запiзнююся через ранковий бiг», - втомлено сказала я. I -пiшла геть, завинена нiмбом власної чесностi пiд їхнiй мовчазний супровiд.

В офiсi на мене чекала листiвка. Вона мала вигляд багатопелюсткової квiтки, яку тримають два бiлих голуби. «Хто це ще одружується?

Що це, блiн, за день такий?» Замислилася я, перегортаючи квiтку дупою до себе. На дупi (чи спинi) квiтки було написано золотою пастою таке: «Шановна Ганно! Як швидко плине час, як мало вiн залишає нам для спiлкування з дорогими серцевi людьми. Прошу вас роздiлити хвилини радощiв та щастя з нами на моєму днi народження, який вiдбудеться сьогоднi за наступною адресою. Зi щирою симпатiєю, Зiна». Зiна-корзина. Корзина iз чим? Я замислилася, хто це взагалi така, i якого спiлкування вона вiд мене чекає? Таке екзотичне iм'я я б запам'ятала, навiть якби не запам'ятала людину, яку так нарекли. Зiна. Моя власна пам'ять оголосила менi бойкот. Руки вгору, здаюся. Я було думала про все це забути, жбурнувши квiтку з голубами в кошик для смiття, але моя цiкавiсть продовжувала копирсатися в усiх моїх пам'яткових купках, руйнувала натяки на системнiсть, а iнодi вишвиргувала на поверхню таке, що менi хотiлося заховати якнайглибше. Тому я витягла засмiчену папiрцями та чайовими потопельниками листiвку з кошика й зателефонувала за номером, який люб'язно було на нiй вказано. Звiдти й прилетiли цi голубки.

Секретарка офiсу, коли почула, з якого приводу я телефоную, довго реготала (на мiй погляд, секретарки не повиннi так завзято реготати у слухавку незнайомим людям, хоч би як їх роздимало з реготу), що змусило мене взяти пiд сумнiв нормальнiсть секретарки, самого офiсу i всiх його спiвробiтникiв, зокрема й Зiни. «Це - Зiна, наш керiвник проектiв». Вiдреготавшися, вимовила секретарка. «Скажiть, ви виступали коли-небудь доповiдачем на будь-якiй мiжнароднiй конференцiї?» Запитала вона мене. «Так», - трохи розгубилась я, тому що не могла намацати зв'язок мiж моїм запитанням щодо Зiни, її днем народження, реготом секретарки та моїми обов'язками доповiдачки на мiжнародних конференцiях. Зв'язок не намацувався. Загубився десь зi спогадом про Зiну. «Були? О, ну, тодi все зрозумiло». Секретарка зрадiла своїй здогадливостi й знову зайшлася у реготi. Втiм, моє мовчання змусило її вдатися до пояснень. «Розумiєте, яка фiгня. Ви були доповiдачем на мiжнароднiй конференцiї, а наша Зiна обожнює запрошувати таких людей на свої свята!» «Яких таких?» «Потрiбних». Вiдповiла вона й зареготала. Всiм, сьогоднi було весело. «Слухайте, якщо ви не зануда, то приходьте. Приходьте до нас увечерi й самi все побачите на власнi очi. Гарантую, що ви офiгiєте». I вона завершила нашу розмову. А я вже офiгiла.