Лариса Денисенко - Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць

В переходi менi пропонували спасiння у Христi, дешевi офiснi обiди, новi зуби, нову роботу для мол. приваб. до 30, комп'ютери за зниженими цiнами, як втратити вагу, не припиняючи жерти, продати волосся для вишуканих перук, навчитися водити автомобiль. Нiчого цього я не взяла. Навiть спасiння у Христi забракувала. Дурепа.

Маленький плюгавий чоловiчок сидiв поруч зi мною. Подивився, що я читаю. Намагався також почитати, але недовго. Або вже читав, або не зрозумiв, або засумував. Посовався. Подивився на мене. Подивився знову в мої сторiнки. Поставив собi на колiна чорний дипломат iз згризеними часом кутиками. Витягнув пакет зеленого кольору. Звiдти старий пошарпаний самовчитель iспанської мови. Делiкатно тицьнув у лiтеру «g» в моїй книжцi й кахикнув. «Вибачте, я бачу, ви людина, що читає«. Я завмерла в очiкуваннi продовження. А що? Хороший день: Зiна, секретарка, Д. Г., спасiння у Христi й таке iнше. «Я бачу ви людина, що читає iноземною». Продовжував вiн. «От що це таке, ви менi не пiдкажете?» «Самовчитель iспанської мови». Обережно вiдповiла я.

«Точно? Ось витяг у доньки. Думав, може, непотрiб якийсь, навiть порнуха. Iноземна. Якось не довiряєш пiдлiткам. У те, що вони вчаться, а не розбещуються… ви це точно знаєте, що це самовчитель?» «Принаймнi тут таке написано», - про всяк випадок зауважую я. Вiн дивиться на обкладинку. «Слухайте, а ви можете подивитися? Тобто почитати, щоб переконатися. Я ж мов не знаю, не навчили мене мов. Тому дивлюся, як турок. Жодного слова не пiзнаю. А ви б подивилися, чи там усе нормально написано, немає матюкiв чи чогось гiршого, га? Може, там про секс написано, а вона це вчить». Я гортаю сторiнки. «Та нi. Нiчого такого. Звичайнiсiнький самовчитель. Нiякої крамоли. Мадрид - столиця Iспанiї. Олена їде до Барселони. Як вас звати? Марiсбель. I таке iнше». «Дякую вам». Вiн почав трясти мої руки. «Я собi мiсця третю добу не знаходжу. Нервуюся. Ось вкрав, подумав - на роботi комусь покажу, але якось соромно на роботi, подумав, а може, це щось непристойне, то що тодi про мене скажуть? Насмiхатися будуть, скажуть - от i притяг, старий козел. Дякувати Богу, що я зустрiв вас».

I з цими словами турботливий батько, якого я заспокоїла, витяг гаманець. I я подумала: «Ось воно. Зараз вiн менi буде платити». Ця думка мене страшенно налякала. Бракувало ще того, щоб знервованi люди похилого вiку розплачувалися зi мною в метро за те, що я розглядаю пiдручники з iспанської мови. А куди тiкати? Тим часом вiн розкрив гаманця. Я гарячково дивилася, де є мiсце, щоб стати непомiтною для нього. «Ось вона. Ви тiльки-но гляньте». На мене дивилася маленька чорно-бiла принцеса з хвилястим довгим волоссям i темними очима, що були сповненi iспанськими пристрастями.

«Хай, Ена. Ти знаєш, що iнодi нитки, вплетенi в килим, з одного боку здаються червоними та волохатими, наче гусiнь. Пiд iншим кутом вони видаються сталевими та гладкими, буцiмто добряче виголеними.

Ти вважаєш, що в цьому й полягає справжнє мистецтво? А якi вони насправдi, цi нитки? I взагалi, чи є це насправдi? Для того, хто стоїть там, є його насправдi - червоне та волохате. Для того, хто стоїть навпроти, є його насправдi - сталеве та виголене. Чи iснує незаперечне насправдi? У Будди немає зацiкавленостi в насправдi, вiн володiє абсолютним знанням, а пастки та лабети розставляються для нас, звичайних людей, щоб ми сперечалися, стиналися, щоб клали життя задля того, вимiру чого не iснує? Чи здатне людство одного разу збагнути, що не можна вхопити насправдi, бо унiфiкованого насправдi не iснує, i бiльше нiколи не розпочинати нiяких суперечок?

Бог пошиває нас у дурнi щоразу. Аят не може нiчого сказати менi з цього приводу. Бiдна дiвчинка стомилася за тиждень. Та й узагалi спокiйнiше тому, хто менше вчив. Колись менi було набагато спокiйнiше. Але i в спокої немає порятунку. Ти вiриш у те, що Христос викровив порятунок? Якби можна було - я б викровив трохи блакитного для Аят. Аллах вимiрює її знедолене життя кiлометрами фарбованої тканини. Якщо вона робитиме непомiтнi карби на людях, що набули нового життя як спiдницi, хустини та сорочки, тодi в наступному життi вона побачить, чого торкалися її зморенi працею руки. А от що можеш сказати ти? Чи володiєш ти знанням про своє насправдi?»

Як завжди. Гуп-гуп-гуп. Колись Катерина говорила, що їй заважають спати краплини дощу. Я вважав це нiсенiтницею, тому що пiд дощ я спав, наче зачарований. Це була насолода - мати можливiсть спати досхочу, коли дощить. А вона чула биття краплин. Так само i я зараз. Чую її кроки. Може, в мене манiя? Я вiдкрив кватирку, луснув щосили. Вона здригнулась, але посмiхнулася менi. Розкута, навiть симпатична, хвойда з довгим волоссям, зiбраним у хвiст. Щоб їй нiщо не заважало, навiть власне волосся, бiжить i всмiхається ранку, а на iнших їй наплювати. А ще я подумав, що якби в мене була рушниця, я б неодмiнно влучив. Принаймнi спробував би влучити. Наприклад, у її задок, звабливий, такi короткi шорти, як лiкарська пов'язка, одна одмiннiсть: лiкарська пов'язка - на пiвобличчя, а цi шорти - на пiвдупи. Я б влучив. Вона б упала, всмiхнена, за її довгi ноги перечепилися б iншi побiгайцi. Так їм i треба. Суки, чого ж бо вам не спиться? «Та щоб тебе!!!» Нiхто мене не чує. Аж раптом - дзвоник у дверi. До бiса. Якого б це? Телеграма? Хто в наш час шле телеграми? Приязнi манiяки?