Я потягнувся. Сволоцюга. Клята погань. Вдягла бiлi кросiвки, i вже думає про себе казна-що. Дiтей до школи треба збирати - вже он яка: двiчi повнолiтня, - а не трусити тут своїм неприбраним волоссям. Знищувачка квiтiв. Я змiнив зiпсовану пiдставку. Традесканцiя докiрливо зашурхотiла листям. Я подивився на пошту, витягнуту поспiхом з поштової скринi. «Тим, хто хоче близько познайомитися з Господом Богом» iнтригувала мене яскрава глянсувата брошура з зображенням панянок з пухнастим волоссям та напiввiдкритими пухкими губками. Я подумав: наскiльки близько? А ще я замислився, чи хтось питав Бога, чи хоче вiн знайомитися з кимось занадто близько? «Самотнiй Бог бажає познайомитися». Вималювалося в мене. «Тримайся». Сказав я йому. «Вони не наважаться таке з Тобою утнути. Ти ж не пересiчна людина, Ти - Бог. А потiм Ти завжди можеш усе звернути на нас, недосконалих людей. Тобто я маю на увазi, що хвилюватися Тобi нема про що, поки в Тебе є я, Колобок, ну i, звiсно, Джордж Клунi».
Якщо спостерiгати за тiнню людей, що чистять зуби, то вони схожi на скрипалiв. Хтось дуже енергiйний - так азартно стрибає смичок; хтось дуже романтичний - повiльний рух смичка, беззахисний нахил голови. Менi подобається моє ранкове обличчя. Воно молоде й безневинне. Вiї та губи трохи припухлi, риси м'якi, нiжнi. Пастельна акварель. У таких жiнок часто закохувалися безпораднi поети й митцi. Вiчна юнiсть. Я сама собi подобаюся, рухаюся вiльно, тiло моє гнучке, думки чистi та вiдкритi. Тiльки за можливiсть бачити себе такою - спасибi вам, ранки.
Я не переконана, що ви вiдразу закохаєтеся в бiг. Принаймнi моя Юлька починала бiгати зi мною кiлька разiв, але все зводилося до того, що вона кульгала поряд до набережної, пленталася в хвостi, а я скручувала шию, щоб подивитися, чи не втекла вона додому. Вона не тiкала. Я починала свiй бiг, а Юлька сiдала на дамбi й чекала, коли я зроблю потрiбну кiлькiсть кiл, а потiм пригощала мене настоєм з шипшини та цедри помаранча, який щовечора запарювала її турботлива бабця в японському червоному термосi, прикрашеному грайливими яскравими рибками. Намалювати рибок на вмiстилищi для окропу - це трюк. Добрi, винахiдливi японцi. «А що вони, по-твоєму, мали намалювати - яскраве яйце?» Питалася Юлька. (Той хлопець, який захопив у полон мiй пакет «Шамбала», мабуть, сказав би таке: «Не хвилюйтеся, цей термос у минулому був завзятим рибалкою».) Юлька мужньо вставала вранцi близько тижня, потiм телефонувала, вибачалась i говорила, що пiсля цього «маршу бадьоростi» вона приходить додому така розбита, наче цiлу нiч не спала. Мене ж бiг заспокоював, як нiщо iнше.
Коли мої ноги пружно торкалися землi, коли земля вiдчувала мiй ритм, вона була такою слухняною пiд моїми ногами, вiд мене йшло вiдчуття спорожнiлостi. Легенi приймали свiже ранкове повiтря. Очi вiталися з обрiєм. «Я живу». Говорило моє тiло. «При-вiт, хо-чеш но-ву Ма-до-ну-ну?» Дихання слухається твоїх рухiв. Людино-доберман без добермана. Я впiзнаю його ще до того, як вiн звертається до мене, як усiх тих, хто постiйно бiгає, я впiзнаю його за диханням. «Де (подих) твiй (подих) пес (подих)»? «Пес хво-рi-є«. Я знаю, як це нестерпно, коли хворiє собака. Нiмий клубок болю.
Колись у мене був собака. Шикарний нiмецький дог на iм'я Ричард. Ричард був за характером флегматиком: вiн не любив зайвих рухiв; не розумiв собак, що з гарчанням знавiснiло ганяють кицьок; не розумiв, як можна годинами гавкотiти на господарiв, щоб тi кинули м'яча; не розумiв, як можна принизливо скавучати - випрошувати собi їжу. «Прийдуть, ще й будуть вмовляти з'їсти курячу печiнку». Так вiн, мабуть, думав. Ця дивна собачача iстота.
«Дiвчино, там ваш пес витяг якусь гидоту з води». Сказав менi Хлопчик, що бiгав без взуття. Взимку теж. Я подивилася вниз i справдi побачила Ричарда бiля якоїсь гидоти. «Це, мабуть, корч?» Невпевнено спитала невiдомо в кого я. «Фу». Спокiйно сказала я Ричарду, бо знала, вiн спокiйний собака i не любить, коли хтось здiймає галас. «До мене!» Ричард задрав пику в мiй бiк, але не зробив нi кроку. «До мене. Швидко!» Наполягала я. Хлопчик, що бiгав без взуття, нiкуди не побiг. Вiн стояв поруч i приглядався до корча. «Щось вiн до вас не дуже хоче. А давайте пiдiйдемо й подивимося, що там i як?» Запропонував вiн.
Я вже хотiла сказати, що особисто в мене немає часу роздивлятися корча й порпатись у холоднiй водi, коли побачила, як Ричард всiвся у воду й заскиглив. Я не знала, що вiн умiє скиглити. Крiм того, Ричард дуже не любив води. Щоб вiн сiв у воду? Нiколи. Ми з Хлопчиком майже скотилися вниз. Варто зауважити, що зiр у Хлопчика був кращий за мiй. Тому вiн ще на пiвдорозi чомусь шарпнувся до кущiв, де його голосно знудило. Я ж короткозора, тому менi довелося пiдiйти ближче. Потiм менi довелося вiдтягувати Ричарда, котрий опирався всiма своїми сiмдесятьма кiлограмами. Бiля його королiвських лап погiдно погойдувався в прибережних водах набубнявiлий труп. Якщо добряче придивитися, то було зрозумiло, що цей труп - жiночий.
Читать дальше