Лариса Денисенко - Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць

Коли я паркувався, побачив струнку шатенку - густе волосся зiбране у хвiст, легка куртка. I незбагненнi очi кольору нестиглого волоського горiха. Як у тої дiвчини. Я поринув у спогади, у такi спогади, через якi в мене змерзли руки, довелося вдягати шкiрянi рукавицi. Їх подарувала Катерина. «Ти маєш дбати про руки». Я сидiв у припаркованiй машинi, бiля своєї затишної квартири, i згадував.

«Я нiчого звiдси не викидала, - квартирна господарка говорила до мене довiрливо. - Ви можете не повiрити, але зовсiм нiчого. I диван iз зiпсованою пружиною, кiнець кiнцем не я його псувала.

Крiм того, один йог сказав менi, що на таких корисно спати. Кухонну шафу теж не викидала. Навiть картинки. Я знаєте, чим керуюся? Я керуюся тим, що все це не моя справа. Ось здам квартиру, вам, наприклад, людинi тут жити, тобто людина сама визначить, чи потрiбно їй таке, чи нi. Вона може викидати, залишати, продавати. Але хай вирiшує це сама. Бо їй тут жити, не менi ж тут жити, логiчно? Логiчно». В мене склалося таке враження, наче вона ставить питання, якi маю ставити я, i сама вiдповiдає на них.

У якийсь момент я щасливо усвiдомив, що вона не потребувала моєї реакцiї, розумних тлумачень та вiдповiдей, заклопотаних уточнень; чхати вона хотiла на мою ввiчливу увагу. Вiдтак я дозволив собi насолоджуватися тишею. На мiй погляд, будь-якi звуки, якi не потребують твоєї уваги, не порушують твою власну тишу. В цiй моїй можливiй новiй квартирi були двi кiмнати. Перша, куди мене запросили на огляд, була маленькою з одним вiконцем, наче намальованим на стiнi. Досить затишна. Шпалери свiтло-бузкового кольору, який тодi не сприймався мною як колiр депресiй, але трохи бентежив. «Змiню». Подумав я тодi. З меблiв я бачив широкий диван, той, iз зламаною пружиною. Я присiв на нього й почав вмощуватися. Вiн не рипiв. На вiдмiну вiд дивана, який був налаштований по-приятельськи, плед, що вкривав його пухке тiло, злегенька вкусив мене за руку. «Справжнiй смушок», - почув я голос господарки. «Вкусив мене. Мабуть, треба погодувати цього барана щасливим листям конюшини, може, тодi буде люб'язним до гостей». Вирiшив пожартувати я. Вона подивилася на мене такими очима, наче тiльки второпала, що до неї завiтав манiяк.

Потiм щось почала говорити про кухню. Розмiри її були важливими для мене, але я мало що чув. Тому що побачив цi картинки на стiнах. «Що це?» Можливо, я занадто довго мовчав, тому господарка не збиралася вiдповiдати на це моє запитання. А, можливо, вона не почула його. Мабуть, я не сказав його вголос. Сам спитав себе мовчки. Я стояв посеред другої кiмнати, я не пам'ятав, коли вона мене сюди завела. Розглядав картинки. «Я ж вам розповiдала про картинки. Знiмiть, якщо дратують». В її голосi вiдчувалося роздратування. «Знiмiть». Сказала вона тоном кравчинi, якiй примхливий клiєнт повiдомив, що йому тисне у плечах.

Якщо я й був у чомусь впевнений, так у тому, що цi картинки я не знiму. Менi здавалося, що я знайшов. Нарештi знайшов, якщо взагалi шукав. Вона дивилася на мене з чорно-бiлих картинок беззахисними очима, що

були сповненi нiжнiстю. Очима кольору нестиглого волоського горiха, як у дiвчини, що промайнула зараз. «Фотокартка ж була чорно-бiлою, як ти дiзнався про очi?» Колобок запитав. Я це знав. Вона здавалася менi мертвою, тiльки її очi жили, випромiнювали свiтло, кохання, щастя. На кожнiй картинцi з нею було щось не те: нога з накладеною шиною; рука в гiпсовiй пов'язцi; свавiльнi залiзяки апарату Iлiзарова на її гомiлцi. Бiлий гiпсовий комiрець, бiлий гiпсовий гольф, бiла гiпсова рукавиця. Бiлий, схожий на ескiмо, палець.

Увечерi я влаштувався на кухнi, на яку так i не кинув оком, пив бiле напiвсолодке вино. Я хотiв, щоб воно остудило мiй мозок, натомiсть воно розжеврювало моє серце. Я мав знайти цю понiвечену дiвчину з фотокарток за будь-яку цiну, i знав, як це зробити. «Ти нас усiх лякаєш. Знаєш, ти деградуєш, старий». Колобок зауважив менi на це. «З чого ти взяв?» Я запитав. «Шукати невiдому дiвчину зi зламаними кiнцiвками зi старих потворних фотокарток, це ти вважаєш нормальним? Це не збоченство, нi?» Тодi я сказав йому, що не хочу це обговорювати. «Ну-ну. А скажи-но менi, ти дивився стрiчку «Єлена в ящику»?» Пiсля цього запитання я не розмовляв з Колобком тиждень.

Я знайшов її через три мiсяцi. У вiддiленнi полiтравми (одна з бiлявок Колобка, як виявилося згодом, вважала, що полiтравма - це спецiальне мiсце для полiтичних калiк, тому має таку назву: «Полiтична травма». Ми з Колобком уявляли собi людей, що зазнали ударiв режиму, начиталися пропагандистських газет i наслухалися полiтичних iнформацiйних кiлерiв до такого, що їм стало зле) однiєї з мiських лiкарень. Не в моїй. З множинним переламом гомiлки та стегна. Я б нiколи не впiзнав її, якби не очi, котрi нiжили високого молодика, що примудрився поставно влаштуватися на розхитаному стiльцi поруч iз її лiжком. Вiн читав товстезний яскравий журнал, котрий виглядав, наче квiтник на тлi його темно-зелених, схожих на доглянутий газон, штанiв. Коли вона байдуже глянула на мене, я вiдчув, що це зовсiм iнша дiвчина. Не та, з картинок на стiнах моєї квартири. Коли вона дивилася на мене, в неї були чужi, невиразнi, тьмянi очi.