Лариса Денисенко - Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць

I все ж вона звернула на мене увагу: «Ви когось шукаєте?» Не голос, а каркання. «Вже нi». Вiдповiв я. Менi стало сумно. Я розвернувся й повiльно зачинив за собою дверi. «Хто це?», - почув я горловий чоловiчий голос. А потiм зi здивуванням почув дивовижний жiночий голос, зовсiм не схожий на каркання. «Хтось переплутав палату, любий». Це було неймовiрно! Справжнє диво. Безперечно, то було чаклунським насланням. Я пiшов, забравши з собою стiйкий запах лiкарняної пiдлоги, заквецяної змоченим у хлорцi ганчiр'ям. Коли я вийшов на вулицю, то пiдняв очi й намагався вгадати, за яким вiкном сховано дiвчину, яку я помилково записав у свої мрiї. Вiкна дивилися наче крiзь мене, нiхто з них не хотiв пiдказати менi, де ж вона. Зрячi люди, обдарованi бачити, ми дивимося на однi й тi ж самi речi, але попри це кожний бачить щось своє, якщо бачить. Я зiщулився, пiдняв комiр пальта, шукав порятунок вiд голчастого вiтру. Я пiшов шукати мою дiвчину з картинок. Я пiшов шукати свiй втрачений свiт. Я усвiдомив тодi, що мiй свiт настiльки малий, що його змогли поглинути очi кольору нестиглих волоських горiхiв з чорно-бiлих фотокарток найдивовижнiшої дiвчини у Всесвiтi. Я повинен був вiдшукати його. Я досi його шукаю.

Одного разу до мене задзвонили, коли я нiкого не чекав. То було вранцi, я тiльки влаштувався поспати. То був вiн. Високий молодик у штанях кольору газона. «Вибач». Сказав вiн. Вiн назвався, сказав, що мешкав тут передi мною. «Я тут залишив деякi особистi речi». Йому було нiяково. Мене трохи хитало. Вiн витяг коньяк. «Тобi, я бачу, трохи зле. Будеш?» Вiн подумав, що в мене похмiлля. «Нi, не те. Просто я працюю…» Я хотiв сказати, що працюю хiрургом, добу чергував i втомився, тому мене хитає, аж потiм злякався, що вiн ув'язнить мене у їхнiй новiй хатi, i я буду вимушений постiйно оперувати її. «Мiлiцiонером. Тiльки повернуся з чергування». «Ти що, думаєш, я ментiв за людей не вважаю?» У вухах застряг лункий вiдгомiн вiд того, як вiн торохнув пляшкою коньяку об стiл. «Чарки є?» Я принiс чарки, витяг нарiзану цитрину, вершкове масло, сальмину. «Непогано живеш, мент, - сказав вiн, оглянувши мої чарки та сальмину. - А от я погано живу», - повiдомив вiн спокiйним тоном i хильнув двi чарки поспiль.

«Це, мабуть, ваше». Я поставив перед ним коробку з фотокартками. «Моє«. Погодився вiн i хильнув ще. «Вiриш, болить серце». Сказав менi цей здоровань. Я повiрив. «Зi мною таке теж трапляється». Сказав я. «Ти одружений?» Запитав вiн. «Розлучений». Збрехав я. «Вип'ємо». I ми випили. «А я вже понад три роки одружений, уявляєш?» Його язик ворушився, наче повстяний. «I от що хочу тобi сказати: нiколи з цим не поспiшай». Я пообiцяв. «Ти ж одного разу вже поспiшив?» Я кивнув. «Е… Мабуть, думав, що вона - одна-єдина така дiвчина на свiтi, так? А потiм подумав, що є ще дiвчата. А потiм подумав, що вона - не та дiвчина, що тобi потрiбна, так?» Я сказав, що приблизно так. «Всi iсторiї, коли люди не сходяться характерами, майже однаковi». Необережно додав я. Не варто було таке робити.

«Не. У. Сi». «Що?» Запитав я, не зрозумiвши. Якоїсь митi менi здалося, що вiн перейшов на iталiйську. «Не всi, кажу. От я зараз тобi дещо розповiм! Ти ж не поспiшаєш?» Важко переконати людину, яка тебе розбудила, i яку ти зустрiв у трусах та майцi, що ти надзвичайно поспiшаєш. Я, бачте, з тих людей, якi викликають довiру в п'яних чоловiкiв. Краще б у п'яних жiнок. «У той Новий рiк я вже хотiв було їй освiдчитися…» («О, нi», - подумав я). «Не те, щоб мене вело кохання. Нi. Вона менi навiть не подобалася. Зовсiм не мiй тип. Зовсiм не мiй. Коротше, щоб ти зрозумiв, менi зараз сорок п'ять, вiриш? Це в мене оманливо гладка пика, тому що я сам гладкий. От, тому справа була не в нiй, а тому що настав час. Вiн, падлюка, все-таки настав. Мiй час одружуватися. В тебе щось випити є?» «Шампанське». З огидою запропонував я. Шампанське принiс Колобок для своїх бiлявок, вiн привчив їх любити шампанське. «Та нiчого. Я теж не люблю, але ми ж не дiвчиська-вередуни? Що п'ється, то треба й пити». Не погодитися з цим було важко.

«А я був дуже ледачий. Такий, як зараз, навiть гiрше. I я розумiв, що не буду нiкого шукати. Навiщо воно треба, цi пошуки? Iдеальнi дружини з американських тестiв, усе таке, ну, ти розумiєш». Вiн почав реготати. «Лоскотно». Почав чхати. «Хто це тiльки вигадав?» Вiн уважно розглядав пляшку з шампанським. «Тому я вирiшив зупинитися на нiй. Я її не шукав. Що ти питаєш? Чи я не сумнiвався? Дуже. Дуже сумнiвався, ти що… До того ж вона постiйно до мене лiзла. Як плющ. Така вона плющеподiбна». Вiн показав, яка саме. «А. А. А в мене є плющ». Сказав я. «Хочеш покажу?» «Потiм». Притримав мiцною рукою вiн моє поривання. «То вона була плющеподiбна. А я не розумiв, на якого дiдька їй це потрiбно? А коли я щось не розумiв, починав пити, щоб не ґвалтувати мiзки». «Як зараз?» Поцiкавився я. «Нi. Я ж тобi вже казав. Зараз у мене болить серце». Вiн пошукав серце спочатку лiворуч, потiм праворуч. «Бачиш, щось не на мiсцi». Вiн сказав. «А вона не збиралася мене залишати наодинцi з пияцтвом. Тому теж пила. Казала, що поряднi дiвчатка не залишають хлоп… хлопнемо»?