Лариса Денисенко - Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць

«Слухай, скажи менi, а чого ти на нього така зла? Не могла сказати йому те саме, але iншими словами?» Невгамовна Любаша. Вмiють же такi жiнки настiльки спiвчувати будь-якiй чоловiчiй наволочi. Любаша - янголятко ти наше. «Любо, слухай, я взагалi не добра». Зауважила я. I то була правда. Я не була доброю людиною. А якщо зважити на громадську думку про те, що жiнки добрiшi за чоловiкiв, то я була виплодом пекла.

Пориньмо у спогади. З Вiрою Андрiївною я познайомилася в лiкарнi. Вiддiлення полiтравми. Там лежала моя мати, яку збив автомобiль. У неї був струс мозку та численнi переломи. Коли я їхала в метро до мами, щоразу проїжджала повз гайок, у якому вигулювали псiв. Я загадувала: якщо побачу чорну вiвчарку - мамi стане лiпше. I серце кожного разу млiло, коли очi бачили чорну вiвчарку. А на пiд'їздi до цього мiсця воно торохкотiло, як навiжене. Лiкар, який оперував маму, був молодим i зухвалим. Мене вiн терпiти не мiг, тому що я знепритомнiла, коли побачила голу, вкриту синцями, тремтячу маму на вiзку. Вiн дав менi по пицi i сказав, щоб я вшивалася геть. «Я не злочинець, щоб гаяти свiй час на заспокоєння таких нервових шмаркачок, як ви. Пiдводьтесь i геть звiдси». Вiн був холодний, вродливий. Наволоч у бiлому саванi. Мати його обожнювала. Всi його обожнювали. Тому що вiн був молодий i вродливий. Та ще тому, що вiн нiкому не давав надiї, але дiяв вправно й талановито.

Палата була розрахована на шiстьох. Шiсть жiнок, що лежали. Нi, не жiнок. Шiсть випадкiв переломiв. Лiкарi орiєнтувалися не за їхнiми прiзвищами, а за характером отриманих ушкоджень. Отже, матiр збила машина. Мати була - надгвинченим переломом стегна, переломом литки та мозковим струсом. Одна бабця невдало намагалася наздогнати трамвай, у результатi вона була - Перелом шийки стегна та лiвої руки. Ще одна стара вiшала фiранку, впала зi стiльця й набула статусу Струс мозку та Перелом кiсточки. Дiвчина, що займала лiжко бiля дверей, напилася, тому що зрiзалася на iспитi. Захотiла подихати свiжим повiтрям, вийшла з хати (причому вирiшила, що за дверима сходiв немає, а є маленький низенький порiжок, на який вона легко ступила), у фiналi - перелетiла через десять сходинок. А коли отямилася, стала Переломом обох нiг, правої руки та сильним Струсом мозку. Обличчя її було бiле, наче шкiльна крейда, а бiля очей - чорнi величезнi кола. Вона жартома називала себе пандою. Дотепний i кумедний китайський ведмедик. Бiлявка з карими очима, яка вважала себе досвiдченим водiєм, врiзалась у стовп, отже - Сильний Струс мозку, Перелом ключиць, Перелом правої руки.

На лiжку ж бiля вiкна лежала голова. Сива голова без тiла. Сива голова, вiд якої йшла потужна енергiя. Чорнi вуглини-очi, тонкий породистий нiс, пiдтиснутi губи. Коли я увiйшла в палату й побачила цю голову, я вiдсахнулася. «Ма, а що там?» «Залiзова Вiра, легенда цiєї лiкарнi, вона лежить тут другий рiк поспiль». Поруч iз Залiзовою Вiрою сидiв iнтелiгентний старий i читав газету. Вiн поводився так тихо, що я не вiдразу помiтила його. Сидiв i погладжував простирадло. Вона не дивилася на нього. Пiд простирадлом, я знала, мало бути тiло Вiри, але не було видно нiяких опуклостей, нiяких обрисiв, нiчого навiть не вгадувалося.

Вiра Андрiївна була прокурором. Подейкували, що через неї жодна миша не прослизне, а сама Вiра вмiє прослизнути всюди, якщо це буде потрiбно прокуратурi, вiдновленню чи встановленню справедливостi та законностi. Невловна месниця. Неприборкувана, норовлива, владна. Вiрi не вдалося прослизнути перед звичайною «Волгою», за цим фактом порушили кримiнальну справу, шукали для годиться. Не знайшли. Вона вiдразу сказала, щойно повернулася до тями: «Шукати не стануть». Вiру збирали зi шматкiв. Хребет, ноги, руки. Скрiплювали, але погано загоювалося, погано зросталося, зросталося неправильно, її знову ламали, знову скрiплювали. Фiксували. Апарати Iлiзарова, болти, мутри, шруби. Залiзова Вiра.

Вона не пiдкорялася. Крiзь сльози, стиснувши покусанi до кровi губи, вчилася з медсестрами ходити. Вiдкидала слабким рухом їхнi турботливi руки. «Все. Сама. Ну, пiшла, годi тут, пiшла, стара хвойдо!» Скажена внутрiшня сила. Iнодi вона падала, пiдводилася, чiплялася за ноги, руки, халати, щiлини на пiдлозi, байдужi нiжки койок. Вона пила. Пила дуже часто. Напивалася, а тодi голова на подушцi сигналiзувала про це рум'янцем, що мiнився на запалих щоках. Пити вона почала пiсля того, як помер вiд саркоми її син. Вона не змогла прийти на його похорон. Фiзично не змогла. В той час i мови не було про те, що вона взагалi колись устане. Хоча б колись. Вона лежала розiбраним конструктором, а її хлопчик лежав «у дубовiй колисцi, яку гойдала не рiдна мати, а чужа стара з косою». I два її простирадла були мокрi, хоч викричуй. Верхнє - вiд слiз, а нижнє - вiд поту.