Тетяна Винокурова-Садиченко - Ілюзія

- Хіба можна вірити лише у себе? - дивується він. - Має бути ще щось…

- Наприклад?

- Ну, бог… Хоч якийсь бог.

- А я сама собі бог, - відказую я.

- Моїм богом колись був телевізор, - посміхається, підморгує.

О, це вже цікаво… - І що ж із ним трапилося? - посміхаюся я.

- Я вбив його, - відповідає він, - знаєш, боги помирають, коли у них припиняють вірити…

Це моя фраза. Тобто, чиясь, але дуже знайома мені, я частенько думаю її. Як він здогадався, що я думаю? Як почув? І як можна виявити чіп у своїй голові?

- То ти вірив у телевізор? - дивуюся я.

Він сміється.

- Майже…

- Як це? - знову дивуюся я.

- Доки не зрозумів, що він мене гіпнотизує, - пояснює він.

Фіга собі… Досить відверто…

- Яким чином? - продовжую дивуватися я.

- Ну, знаєш це відчуття, коли нічого путнього у телевізорі немає, а вимкнути його важко.

Я мовчки розглядаю Олексу. Тепер він говорить май - же Ізиними словами. До чого? Чи прослуховували Ізину хату? Олекса знову випускає на обличчя легеньку посмішку, я відповідаю тим самим. Я чухаю носа, він - вухо, майже водночас зі мною. Чий це був жест? Хто перший почав його? Хто кого наслідує? Чомусь згадую Еверсового «Павука». - І ти вирішив, що він тебе гіпнотизує? - питаю я.

- Так, - він знизує плечима, - яким ще чином можна це пояснити?

Його кличуть до телефону. Шкода. Я тільки встигла зацікавитися.

- Зараз! - гукає він і звертається до мене. - Що ти робиш сьогодні ввечері?

- Сиджу вдома, - відповідаю я.

- Нє, - широко всміхається він, - ти йдеш зі мною вечеряти.

Його усмішка знову теплішає - у ній з’являються барви, емоції, інтонації. Усміхається, ніби запитує. Цікава тактика: вербально ствердити, невербально - спитати.

Здається, дієва… Принаймні, я не відмовляюся. Я вже знаю, що погоджуся, і він це знає. Лише один нюанс: він уважає, що я ведуся на його гіпноз і гарні очі, я ж знаю - погоджуся, бо вже давно збиралася йти на абордаж.

- А в мене питатимуть? - роблю вигляд, що не помітила усмішки.

Чи не надто переграю? Чи не на повну дурепу скидаюсь?

- Питатимуть, - легко погоджується він, - підеш?

- Тільки ненадовго, - попереджаю я.

- Гаразд, - погоджується він. - І без зазіхань на мою честь.

- Гаразд.

- Олексо! - роздратовано гукає Толя. Він стоїть у дверях зі слухавкою, він сердиться.

Здається, до когорти сук, що ненавидять мене, приєднається ще й ця мавпа. Принаймні, про це свідчить погляд, спрямований просто на мене. Ніби це я приходжу до Олекси й займаю його стілець для відвідувачів своєю гепою, а його мозок - безглуздими балачками, сенс яких полягає лише в тому, щоб потренуватися на ньому у своїх здібностях із впливу на підсвідомість.

Вечеря у суші-барі. Він відмінно володіє паличками.

Я - трохи гірше, проте доволі пристойно, принаймні, на тлі інших відвідувачів. Він мовчки їсть, уважно спостерігає за моїми рухами. Я - його відображення. Їм, спостерігаю. Чекаю, доки він розпочне розмову. Він, здається, чекає того ж від мене. Тягнеться до пива. Я - одночасно з ним. Дідько, я знову не встигаю зрозуміти, хто з нас почав цей рух…

- Що ти робиш? - раптом питає він.

Я сіпаюся - незвичний голос, надто низький і серйозний як на знайомого мені Олексу. Хлопчику, ти вирішив показати себе? Чи це якийсь черговий прийомчик?

- Що роблю? - важко одразу перехопити його такого.

Перейняти. Перетягти на себе.

- А ти не знаєш? - посміхається мені.

Посміхаюся у відповідь: - Їм суші?

- П’єш пиво, - відповідає він, - саме в той момент, коли його п’ю я.

- А це заборонено? - починаю сердитися. Чого воно від мене хоче? Ми так гарно гралися! Навіщо він усе псує?!

- Ти налаштовуєшся на мене, - повідомляє він.

Америку відкрив…

- Ти перший почав, - о, здається, влучила в інтонацію.

Він тяжко зітхає.

- Слухай, - каже він, - я не знав, що ти помітиш. Я просто хотів налагодити стосунки. Вибач мене. Забудьмо і припинімо цю маячню.

- Навіщо? - питаю я.

- Що навіщо?

- Навіщо ти хотів налагодити стосунки?

- Бо ти мені сподобалася, - він дивиться у стіл. Чому не в очі? Соромиться? Чи знає, що очі можуть сказати те, про що він воліє змовчати?

- Брешеш, - відповідаю я, посміхаюся.

Це така нова гра, думаю я. Він розпочинає нову гру.

Цікаво.

- Чому? - його усмішка - віддзеркалення моєї, його інтонація - та сама. - Думаєш, ти не можеш сподобатися чоловікові?

- А ти думаєш, можу? - підігрую.

Усмішка зникає з його обличчя. Він знову стає серйозним. Незвично серйозним.

- Знову, - похмуро повідомляє він.

- Що знову?