Тетяна Винокурова-Садиченко - Ілюзія

Я можу кинути зелену рибу. А чи можу кинути цього трохи наляканого хлопчика?

- Зніми, - кажу я йому й жестом демонструю, що треба зробити. Він стягує навушники.

- Знаєш, чому не треба рахувати дерев? - питаю я.

- Чому? - втомлено зітхає він.

Я ще не починала розповіді, а вже втомила його. Йому нецікаво, він хоче, аби скажена тітка швидше відчепилася від нього, аби він зміг повернутись у своє гупання, на свою хвилю. Він нагадує мені мене саму - так само я хотіла відчепитися від Ізі.

Що ж, думаю я, тепер Кішка точно може не хвилюватися. Сьогодні довести до кінця розмову з цим меломаном навряд чи вийде. А може, не вийде і завтра. І післязавтра.

Йому доведеться все довго пояснювати, його доведеться переконувати, можливо, навіть залякувати… Що ж, це ми можемо. Цього Ізя нас навчив.

На якусь мить згадую смак фіолетового повітря і чис тий сміх золотого дракона. На мить - і одразу ж повертаюся до реальності. Бо сьогодні я прокинулася з усмішкою, отже - сьогодні я все зроблю правильно.

- Коли рахуєш дерева під час подорожі у транспорті, то входиш у легкий транс, - кажу я, - подорож у транспорті вводить твою свідомість у стан легкого трансу…

А до салону раптово й нахабно вдирається сонячне світло.