Тетяна Винокурова-Садиченко - Ілюзія

- А що в тебе є?

Що в мене є? Декілька ковтків мартіні та пляшка пива у холодильнику… Ні, не треба. Миша швидко напивається - я це пам’ятаю.

- Чай, кава, молоко…

- Кави, будь ласка, - прохає миша й сідає на канапу.

Зухвале створіння…

Варю каву, приношу. Вона робить декілька ковтків.

Питає:

- У тебе палити можна?

- Можна, якщо розповіси про записник, - кажу я.

- Для цього я й пришла, - знизує плечима миша й дістає цигарки.

Записник було призначено мені. Я мала отримати його одразу після смерті мого любого друга. Та миша надурила нас: і мене, і його. Його - посмертно. Вона вкрала його записник і сама запхала туди свого довгого мишачого носа. Вона знайшла ключ під килимком, відкрила шафку, вкрала записник і поклала ключ назад. Вирішила погратись у детектива.

Вона збрехала мені щодо Ізиних дзвінків і його алкоголізму. Вона залишила мені порожню шафку й відправи ла мене на пошуки істини невірним шляхом.

У той час, коли я гралась у контакт зі своїм тибетським хлопчиком, вона продовжувала війну з ними, розпочату її батьком. У той час, коли я переконувала себе у відсутності ворогів, миша цих ворогів досліджувала. Свиня вона, а не миша…

Чого ж їй треба від мене зараз? У мене вже інші ілюзії, я вже не маю жодного стосунку до їхньої сімейної священної війни. Це вже не мій хрестовий похід.

- Гаразд, - кажу я, вислухавши всі ці одкровення, - чого тобі треба від мене?

- Ти ж працювала з батьком над цим? - питає вона.

Привіт, думаю я, згадали…

- Не зовсім, - відповідаю чесно, - не зовсім працювала. Скоріше, він навчав мене. Оберігав…

- Ну, тебе хоча б навчав…

Вона заздрить мені. Вкрала мій записник, а тепер іще й заздрить! Вона, певно, вважає, що Ізя був мені за батька.

Дурненька, він був мені за домашнього шизика, не більше…

Я давно вже не маю жодної людини, яку вважала б чимось вищим за потрібну хатню тваринку. І це не я така погана, це відбувається з усіма, хто досяг певного віку. Просто не всім вистачає мужності визнати це.

Миша не розуміє цього - вона ще того віку не досягла.

Вона простягає мені записник - великий пухкий блокнот, який, здається, ось-ось розвалиться на окремі сторінки.

Блокнот теплий. Знаю, що це тепло миші, та чомусь здається, що воно - від Ізі. Притискаю блокнот до себе.

Я скучила за тобою, Ізю, приходь скоріше. Я знаю, що ти живий, і я скучила. Хіба цього замало для того, аби ти прийшов?

Миша витріщається на мене своїми невиразними очками. Що відбувається зараз у її мишачій голівці? Що там? Не бачу нічого за цими мишачими бісеринками.

Вона нервує мене.

- Ну і? - питаю я.

Вочевидь, така моя доля. Параноя не хоче мене відпускати. Не дає жити без себе. Стукає у двері в подобі Ізиної дочки.

- Батько майже розв’язав їхній шифр, - вона промов ляє «їхній» так само, як колись промовляв Ізя, - це як азбука Морзе. Це не картинки, не кольори, не звуки. Це ритм.

- Ритм, - повторюю я.

Я знала це. Звісно, ритм. І стукання пальцями по столу, і те кляте мерехтіння в телевізорі - все це ритм. Я знала це, але не могла уявити, що це - правда. Втім, не можу й зараз. Для мене ця війна вже давно перетворилася на гру, а гра, своєю чергою, вже давно втратила сенс.

- Мерехтіння? - питаю я. - Мерехтіння в телевізорі?

Миша здивовано дивиться на мене. Що, не чекала?

Я і без записника дещо можу. Мені б тоді той клятий записник - вони давно вже були б у моїй кишені! Ізя мене обрав, бо знав, що я розберуся. Я - не ти.

- Так, - підтверджує мої слова (і думки) миша, - мерехтіння. Зазвичай його не видно…

- Але, якщо довго дивитися, коли стомлюються очі, воно з’являється, - роздратовано перериваю її я, - це ясно. Який код? Що закодовано у цьому ритмі?

- Отут і виникає проблема. Батько майже розв’язав шифр. Мені здалося, що я зрозуміла його логіку, і я завершила роботу над шифром. Але, коли спробувала з’ясувати, що саме намагаються втовкти в наші голови тим мерехтінням, то побачила, що помилилася… - І прийшла до мене, аби я виправила твої помилки?

Господи, чого ж вона чекає від мене?! Невже таки сподівається, що я зараз усе кину і знову розпочну завершену вже війну? Невже не розуміє, що цей клятий записник уже не цікавить мене, бо ця ілюзія - вже не моя? Я могла би гратись у війну ще місяць тому, тиждень тому.

Але не сьогодні. Вона вкрала мій записник, а разом із ним - і мою війну, й моїх ворогів. Нехай тепер сама з ними й розбирається.

- Я хочу розібратися, - каже вона, - мені здається, що з твоїми навичками й цим записником у нас усе вийде.