Тетяна Винокурова-Садиченко - Ілюзія

- Тобі дати запальничку? - питає він, помічаючи мою незапалену цигарку.

- Ні, - кажу я, - палити натщесерце шкідливо.

- Палити взагалі шкідливо, - помічає він.

- Жити взагалі шкідливо, - згадую я чиїсь слова, - від цього помирають…

Я постійно згадую чиїсь слова, думаю я. Моя голова сповнена чужими репліками, заявами й теоріями. Але це ж нечесно - я пам’ятаю слова й не пам’ятаю їх авторів. Це ж, певно, неприємно авторам… Принаймні, я на їхньому місці образилася б. Цікаво, це також наслідок надлишку інформації в навколишньому середовищі, чи в мене просто проблеми з пам’яттю? Я не зможу перевірити цього (і чимало всього іншого), доки не опинюся в якомусь іншому середовищі.

- То там фіолетовий захід Сонця? - перепитую я.

- Ага, - посміхається мені Олекса.

Виникає дивне враження - немовби ми з ним знайомі вже давно-давно, немовби ми чоловік і дружина або ж брат і сестра, які прожили вже чимало років разом, які знають, пам’ятають кожну рису обличчя одне одного, кожен напівтон голосу, кожен жест. Цікаво, звідкіля воно виникло? Звідкіля й чому? Може, тому, що так довго налаштовувалися одне до одного, що і справді вивчили?

А може, просто тому, що вчора разом напилися - це зазвичай також зближує…

Олекса видається мені дуже знайомим, давно знайомим, надто добре знайомим. Я раптом усвідомлюю, що не знаю, як житиму без нього, коли він поїде.

Так, мені також треба їхати, думаю я. Мені також треба розпочати все спочатку, мені потрібне свіже, незаан гажоване повітря, мені потрібна тиша, мені потрібні прос тір і час, у якому я не повинна буду вигадувати для себе якісь ілюзії. У якому я не намагатимусь налаштовуватися на людей і гіпнотизувати циган, які частенько намагаються загіпнотизувати мене.

Уявляю, як ми з Олексою сидітимемо на високій горі й роздивлятимемося все навколо. Роздивлятимемося свіже повітря, яке побачимо вперше у нашому надто метушливому й сірому житті. Ми сидітимемо так само, як зараз, як сиділи вчора, як сиділа я в дитинстві зі своїм ведмедиком - обійнявшись і дивлячись уперед крізь простір. І буде добре, тихо, легко. І нічого не болітиме: ні голова, ні душа, ні зуби.

- У Тибеті не болять зуби? - питаю я.

- Не болять, - заспокоює Олекса, - там нічого не болить.

- Тибет - гарна країна, - кажу я і кладу голову йому на плече. Він обережно виймає з моїх пальців цигарку, клацає запальничкою, затягується.

Я роздивляюся сірий ранок крізь сірий дим від цигарки.

Цікаво, думаю я, чи буде в Тибеті цигарковий дим фіолетовим?

Він поїхав сьогодні. Я провела його до маршрутки, що повезла мого колись карамельного хлопчика у Бориспіль. Там він сяде на літак і рушить до своїх фіолетових тигрів. Сидітиме на горі й писатиме хоку. Навчиться літати й вірити у якогось бога. Він буде щасливий там.

Принаймні, мені хочеться у це вірити. Нехай це хоч ненадовго стане моєю новою ілюзією.

Я ж залишаюся. Я не схотіла, не змогла почати все спочатку. Я злякалася починати спочатку. Надто вже звикла до сірих ранків і гнійних пересудів за спиною.

Кепська звичка. Просто чергова шкідлива звичка. Та позбавитися її не можу. Вона вкарбувалась у мене набагато глибше за Олексу і його мрію. А гарна у нього мрія, що тут скажеш… Мені б таку мрію…

Ми залишились утрьох: я, кішка, що іноді заходить у гості, та зелена рибина на стіні. Я все ніяк не зберуся пофарбувати рибині очі. Я хочу зробити їх блакитними, але не знаю, як. Бо вони чорні. Я хотіла знайти того чоловіка, що продав мені її, спитати в нього, які фарби треба змішувати, аби перетворити чорний на блакитний, та він зник. Може, пішов у якийсь інший провулок. А може, його й не було…

Роздивляюся свою рибину. Подумки питаю: «Рибо, ти справжня?»

У вікна обережно стукає вечір. Прохолодний, похмурий, тихий. Я відчиняю вікно. Заходь, не соромся. Я не скривджу тебе. Ти подобаєшся мені не менш, ніж щоденні сірі ранки. Я просто не роздивлялася тебе раніше, не

розглядала зблизька, не знайомилася з тобою. Бачила крізь шибку, але не вдивлялася…

Дзвонить Ліля.

- Привіт, - каже вона, - поїхали на гульки?

- Навіщо? - питаю я.

- Що з голосом? - лякається Ліля. - Депресія?

- Він поїхав, - повідомляю я їй, - а кішка залишилася. І риба залишилася. Я не могла кинути кішку. А рибу могла.

- Яка риба? Хто поїхав? - панікує Ліля.

- Риба - зелена. Поїхав Олекса.

- Так, сиди вдома, я зараз приїду, - рішуче каже Ліля.

Таки думає, що в мене депресія. А що в мене насправді?

Та нічого… Трохи суму, трохи віри, трохи сподівань і спогадів - непоганий коктейль. Принаймні, у ньому немає ніякої параної.