Тетяна Винокурова-Садиченко - Ілюзія

- Це терміново, - кажу я.

- Що, знову Апокаліпсис? - питає вона.

- Знову? - перепитую я.

Коли вже встиг відбутися перший Апокаліпсис? І коли я встигла віддзвонитися з цього приводу їй?

- Ти диви! Воно вже навіть не пам’ятає, як я врятувала його від звільнення! - остаточно обурюється вона.

- А, ти про той Апокаліпсис, - згадую я.

Ну, було таке. Ну, зробила вона якось за мене доповідь для семінару. Але ж Апокаліпсис… Якось надто голосно сказано… Втім, пригадую - це я сама сказала. Я завжди полюбляла перебільшувати. Особливо, коли мені потрібна була чиясь допомога.

- Коротше, - кажу я, - то було тренування, а тепер - справжній Апокаліпсис.

- Ну-ну, - всміхається вона у слухавку.

- Мені потрібен перелік ЗМІ, - повідомляю я.

- Яких? - зітхає Ліля. Вона вже зрозуміла, що виба чень від мене не дочекається і що я просто так не від чеп люся.

- Усіх, - відповідаю я.

- Ги-ги, - каже Ліля, - дуже смішно.

- Я не жартую. Мені потрібні усі ЗМІ по Україні.

- А я вже злякалася, що ти про весь світ питаєш! - знущається.

- Коли зможеш зробити?

- Що мені за це буде?

Вона ненавидить прибирати у хаті.

- Приберу в твоїй халупі, - відповідаю я. Брешу?

Можливо…

- Цікава пропозиція…

Чую - вона замислилася. Таки цікава пропозиція.

Можна сказати, вигідна.

- А на коли тобі воно треба? - питає нарешті Ліля.

- Як завжди, на вчора.

- Дай мені два дні, - каже вона, - подивляюся, що можна зробити. Повний перелік не обіцяю, але зроблю максимально наближено до ідеалу.

- Постарайся, - прохаю я.

- Кину на мило, - каже Ліля.

- Ні, - лякаюся я, - ні, ні, на мило не треба. Продиктуєш. Або, знаєш що, роздрукуй, а я заїду до тебе й заберу.

Заразом і поприбираю…

Ех, думаю я, тепер прибирати таки доведеться. Чого тільки не зробиш, аби переконатись у відсутності параної…

Збираюся спати. Перед цим визираю у вікно. Вже за звичкою. Щовечора шукаю під домом невідомо кого.

Щовечора не знаходжу. Заспокоююсь - і йду спати. Це вже, пробачте, симптом. Ті, з ким я продовжила війну, яку розпочав Ізя, навряд чи будуть стояти під вікнами…

Так, це симптом.

Утім, може, параноя - це вже не так і страшно? У багатьох великих людей була параноя… О, а ось і манія величі… Привіт-привіт… Що сказав би про все це Ізя? Ізя сказав би - не вір. Не вір ані знайомим, ані незнайомцям, ані друзям, ані собі, вір лише доведеним фактам, лише причиново-наслідковими зв’язками, лише логічним вис - новкам і підтвердженим теоріям. Отже, Ізю, у твою теорію щодо них та їхньої всесвітньої змови я теж вірити не можу.

Це ж непідтверджена теорія…

Мені не вистачає тебе, Ізю. Де ти? Я не вірю у твою смерть (попри те, що вона - факт настільки підтверджений, що далі нема куди). Ти інсценував її. Ти лежав у труні, білий та мовчазний, і подумки реготав над нами.

Ти прикидався, що не дихаєш, а насправді твій подих перехоплювало від стримуваного сміху. Цікаво, як ти виліз із домовини? Як ти це зробив, хитрюго?

Й ого звуть Олекса. Він - володар голлівудської посмішки і дівочих сердець нашого офісу. Він - іще одна фігня, через яку мене не люблять дівчата. Бо він цікавиться мною.

Я ніяк не можу зрозуміти, чому саме мене він намагається витягти на каву й цигарку під час обідньої перерви, чому саме мені заважає працювати, займаючи своєю доволі спортивною гепою стілець для відвідувачів. Чи я просто так йому подобаюся? Чи на нього діє моє напівсвідоме застосування НЛП-технологій? Чи він таки один із них?

У нього випрасувані речі (навіть джинси), розкута хода й ванільно-солодкі парфуми. Він трохи схожий на ляльку, трохи - на якогось актора. На якого? Не можу згадати прізвище - дається взнаки моя зневага до телебачення й преси.

- То у що ти віриш?

Чергова обідня перерва. Містер Голлівуд сидить навпроти, я отримую денну порцію його позитивної енергетики й погрозливих поглядів колег. Боюся, колись ці сучки зберуться разом і зроблять мені якусь гидоту. Треба буде поспілкуватися з ними, попрацювати з ними на предмет зміни ставлення до моєї особи. Зачаклувати.

- То у що ти віриш? - питає Олекса. Посміхається.

Закидає ногу на ногу.

- У себе, - відповідаю я. Посміхаюся. Схрещую руки.

Ми швидко хапаємо ритми одне одного. Вже майже моментально. Вже майже механічно. Тому що і я, і він намагаємося зробити це. Зупиняємося завжди десь посередині. У нас уже відпрацьована поведінка, інтонації, темп розмови. Це не мій і не його темп, це наш спільний темп.

Можливо, саме тому і не виходить перетягти ковдру на себе. Не виходить у жодного з нас. Чи знає це він? Чи помічає? Чи просто вважає, що схопив мій ритм?