Тетяна Винокурова-Садиченко - Ілюзія

- А вам навіщо?

- А якщо я захочу вас покликати?

- А навіщо мене кликати?

- А якщо я захочу, аби мене хтось отруїв?

- Тоді покличте Толю, - киваю я на двері одного з шефових помічників, - ви, здається, йому не сподобалися.

Він широко всміхається мені (вже не так прохолодно, як усміхався на зборах), дякує за пораду та йде.

Я усміхаюся за інерцією. Він уже пішов, лишивши коло мене свій незнайомий, солодкий аромат, а я ще всміхаюся. Симпатичний хлопець. І, що головне, здається, у мене вийшло налаштуватися на нього під час розмови.

Цікаво, що ми з ним зробимо, думаю я, дивлячись на своє відображення у моніторі. Коли загіпнотизуємо остаточно - що ми зробимо?

Я знову й знову подумки повторюю наш діалог. Що більше повторюю, то більше відчуваю: щось у ньому, у діалозі, було не те. Щось було, чого я не встигла вловити…

«Як на роботі? - питав Ізя. - Нічого дивного не помітила?»

Тепер, здається, помітила. Тільки - що саме? Чи помітила, чи здалося? Чи, може, це до мене в голову обережно стукає параноя?

Що я мала помітити? До нас прийшов новенький. Ми розмовляли. Розмова як розмова. Я влізла йому в довіру, він повівся.

Дзвонить телефон. Трясця. Як же я його боюся…

Обережно знімаю слухавку - двома пальцями, ніби вона зараз вибухне просто у мене в руці.

- Туристична агенція «Ваш тур», доброго дня, - кидаю завчену давно фразу.

- Я хочу до Єгипту, - кажуть мені. Жінка або дитина.

Чомусь пошепки.

- Коли саме? - питаю я. - Куди саме?

- До Єгипту, - шепочуть мені, - заберіть мене до Єгипту.

Стає страшно. Чи мені здається, чи я чую у слухавці якесь шепотіння, крім голосу мого співрозмовника? Саме те шепотіння, яке повинно влізти у підсвідомість…

«Відповідай! - перелякано верещить моя свідомість. - Відповідай! Не слухай! Не прислухайся! Даєш нашу відповідь шепотінню!» І я відповідаю.

- Сі-і-ім дні-і-ів, - шепочу я у відповідь, копіюючи голос дівчинки із фільму жахів «Дзвінок». Ізя вчив: вони намагаються підловити тебе на звичних реакціях. Вони працюють на звичних реакціях. Їх треба просто збити з пантелику.

У слухавці мовчать. Ги.

- Сі-і-ім дні-і-ів, - шепочу я, - у нас є тур на сі-і-ім дні-і-ів.

Там кидають, відмикаються. Я зводжу очі й бачу просто над собою шефа. Шеф шокований. Витріщається на мене, як на восьме диво світу. Я винувато посміхаюся йому.

- З ким це ти щойно спілкувалася? - цікавиться шеф, поступово приходячи до тями.

- З сестрою, - брешу я.

- Ти знаєш про користування телефоном в особистих цілях? - питає шеф.

- Заборонено! - відрапортовую я.

Шеф тяжко зітхає, хитає головою і йде. Я ледь стримую сміх, уявляючи, як усе це виглядало з боку. Відчуваю на собі чийсь погляд. Шукаю джерело погляду - і знаходжу його. Новенький стоїть у дверях свого кабінету й усміхається мені. У його очах ховається сміх. Я підморгую йому, він - мені.

Я ловлю себе на думці, що війна з ними - це навіть весело. Ізя просто надто серйозно до цього ставився.

Може, це й призвело до такого трагічного фіналу… Втім, чи трагічного? Ніяк не можу позбавитися думки, що

Ізя - живий. Не відчуваю, що його немає. Відчуваю його поруч із собою. Кажуть, так люди завжди реагують на смерть близьких. Люди не вірять у смерть. Та хіба смерті це не байдуже? Смерть - це не бог, який помирає, коли в нього не вірять. Смерть - це фізичний факт. Бачите ховраха? Ні? А він є…

Обідня перерва.

Я завжди дивувалася, навіщо влаштовувати обідню перерву в офісі, де ніхто ніколи не обідає. Дівчата з кавою й цигарками сидять надворі, на лавці під вікном - пускають у повітря кола тютюнового диму та різноманітні плітки.

Адміни рубаються в Контру. Шеф зачинився у кабінеті.

Цього разу він затяг туди новенького.

Кур’єр розв’язує кросворди - втім, він робить це постійно, коли перебуває в офісі. Іноді він здається мені роботом, запрограмованим на розв’язування кросвордів. Хіба людина може годинами сидіти над порожніми клітинками з олівцем у руках і таким серйозним виразом обличчя?

Я дістаю свої кишенькові шахи. Маленька дощечка й фігури на магнітах. Дістаю листочок, де записала, на чому зупинилася. Розставляю шахи.

Грати у шахи мене навчив Ізя. Він завжди вигравав у мене. Радив: аби обіграти мене, грай частіше. Грай пос тій но.

- З ким? - питала я.

- Та хоч би з собою, - відповідав він.

Я вже три місяці граю з собою, проте досі не зрозуміла, яка з цього мені користь. Невже таким чином можна чогось навчитися? Як? Переграти саму себе? Ізя ж усе одно виграє, як у тієї моєї половини, що програла собі, так і в тієї, що себе перемогла.