Тетяна Винокурова-Садиченко - Ілюзія

Може, навмисно зробив так, аби я його недооцінювала?

Я ще довго роздивляюся зачинені двері, намагаючись зрозуміти, хто ж щойно зник за ними: реальний ворог, потенційний союзник чи звичайний карамельний хлопець, із яким більше мені нема про що говорити?

Що б ти сказав про любов, Ізю? Про закоханість? Про захоплення? Адже це саме ті відчуття, які виникають безпідставно. Вони спонукають до нелогічних дій, до невірних вчинків. Вони йдуть всупереч свідомості… За твоєю теорією, Ізю, кохання - це гіпноз. Мабуть, так і є.

Свідомо чи несвідомо одна людина тягне на себе іншу, вкарбовує себе у її почуття, прив’язує до себе.

Зараз ці думки допомагають мені не закохуватися у потенційних ворогів, але що буде після цього? Після війни? Після твоєї війни, Ізю, війни, яку ти нав’язав мені. Чи буде щось після війни? І, якщо буде, як я зможу когось покохати, розуміючи, що він просто затягнув мою свідомість у свої тенета? Як же романтика, Ізю? Як же те, заради чого, як казала мені мама, потрібно жити? Як же твоя половинка на цій землі?

Мені шкода Олексу. Він уже в тому стані, до якого боюся наблизитися я. Він уже точно знає, що всього цього не існує: ні твоєї половинки, ні вічного кохання.

Він позбавився ілюзій і тверезо дивиться на світ. Його важко загіпнотизувати. Та чи стало йому від цього легше?

Пам’ятаєш, ти не хотів ставати чиєюсь маріонеткою, Ізю?

Олекса, мабуть, теж не хотів. Але став. Він став власною маріонеткою, Ізю, він став логічною лялькою. Я так не хочу. Треба швидше завершувати цю війну, доки я ще залишаюся легконавіюваною.

У Лілі є своя квартира. Велика і світла. Квіткова. Квіти у Лілі скрізь - у вазах, на шпалерах, на гардинах. У Лілі завжди запалені ароматичні свічки, а над головою висить пір’я, яке, за її словами, ловить і зупиняє погані сни. Ліля пишається собою і своєю хатою.

Ліля полюбляє свої квіти так само, як я - свою пилюку.

У цю квартиру Олекса вписався б ідеально, думаю я. Ці квіти й свічки пасували б до його карамельної витонченості набагато ліпше за мою пилюку.

Ліля - снігова королева. У неї бліде обличчя, тонка, майже прозора шкіра (іноді вона буває схожою на симпатичне вампірятко), білі руки, довгі пальці й гострі пазурі. Вона мала б грати на фортепіано, та чомусь їй більше подобається клавіатура її комп’ютера. Грати вона вміє на почуттях і нервах.

Вона сидить на високому стільці й тримає у тонких пальцях саморобний коктейль у високому келиху з соломинкою й різнокольоровою парасолькою. Розповідає про останні публікації своїх конкурентів на журналістському ринку. Матюкається на них. Себто, піддає конструктивній критиці.

Я тягаю кімнатою пилосмок і вдаю, що прибираю.

- Коротше, стаття про тих малюків - відстій, - каже Ліля.

- Не погоджуся, - мстиво всміхаюся я, - як на мене, цікава стаття!

Я сердита на неї за те, що вона таки примусила мене виконувати обіцянку: не люблю виконувати обіцянки, а надто такі. Сердита, що тягаюся тут, брудна як чорт, коли вона, квітково-прозора, смокче крізь соломинку ту свою гидоту.

- Ти ж навіть не читала! - ображається Ліля.

- Читала! - брешу я.

- Навіщо ж я тобі все це розповідала? - ще більше ображається Ліля.

- Ну, ти ж повинна була якось мене розважити, доки я поприбираю, - знизую плечима.

- Це ти називаєш прибиранням? - питає Ліля.

- Ну, знаєш! - тепер моя черга ображатися. - Прибираю, як можу! Хоча б за це подякуй!

- Це ти мені дякувати повинна! Ти знаєш, скільки часу я витратила на твій перелік! - Інакше ти витратила б час на теревені на форумі, - відповідаю я.

Ліля ображено пхекає і далі п’є свою гидоту. Вона не любить, коли я її дістаю. Я люблю її діставати. І навпаки: їй подобається діставати мене, мені ж це не подобається аж ніяк.

Я закінчую вдавати, що прибираю, сідаю поруч із нею.

Кажу:

- Зроби-но й мені такої гидоти!

- Ти ще не все прибрала, - каже вона.

- У мене обідня перерва. Зроби гидоти, га?

Вона зітхає, але таки робить коктейль. П’ємо за дружбу.

Не знаю, чи можна назвати наші стосунки дружніми.

Втім, зараз я взагалі не знаю, які стосунки можна назвати дружніми…

- Ну добре, - каже вона, - розповідай.

- Що? - питаю я.

- Хто він?

- Хто?

- Припини, - вона хитро всміхається, - я ж бачу, у тебе хтось з’явився.

- Невже це так помітно? - дивуюся я.

- Ага, - вона підморгує, - особливо помітний засмок на шиї.

Я сміюся.

- То хто він? - Ліля не відчепиться.

- Моє відображення, - кажу я.

- Як це? - дивується вона. - Хочеш сказати, він схожий на тебе?