Тетяна Винокурова-Садиченко - Ілюзія

- Ага. Або стовпів. Можна рахувати ще й стовпи.

Точніше, не можна.

Він дивується ще більше. Озирається - шукає шляхів для відступу. Ізя вчив: найкращий спосіб спекатися небажаного співрозмовника - самому стати небажаним співрозмовником.

- Ви ніколи не хотіли стати зеленою рибою? - питаю я.

На роботі все як завжди: чисто, світло, штучно. Я запізнююся на десять хвилин. Шеф чекає на мене біля мого столу. Він сердитий.

- Чому я маю приймати за тебе дзвінки? - питає він.

- Не знаю, - кажу я, - чому?

- Бо тебе немає на місці! - гарчить він. Він не любить, коли я вдаю із себе дурепу. Я теж не дуже полюбляю вдавати дурепу, проте у розмові з шефом це - єдиний дієвий засіб.

- Вже є, - широко всміхаюся.

Він продовжує щось гарчати собі під носа, але йде до кабінету. Я вмикаю комп’ютер. Він умикається довго - так, ніби вимикали його не по-людськи, просто натиснувши на кнопку «Power». Хтось порпався в моєму компі? Хто?

Навіщо? Коли? Невже вони? Ловлю себе на тому, що мстиво всміхаюся. «Ну що, хлопці? Вам сподобався мій рекорд у «Lines» і «Сапері»? Чи ви й справді вважали, що знайдете там щось більше? Якщо так, то Ізя переоцінював ваші аналітичні здібності…»

До мене підходить Олекса. Це трапляється якось раптово, неочікувано. Він просто з’являється переді мною, ніби з-під землі вилазить, себто з-під лінолеуму.

Я не встигаю згрупуватися.

- Треба поговорити, - каже він.

- Про що? - цікавлюся я, відчуваючи, що знову починаю прикидатися дурепою.

- Про нас, - каже він.

- У якому сенсі «нас»?

- Припини, - прохає він.

До мене раптом доходить, що зараз ми спілкуємося як нормальні люди. Він не налаштовується під мене, а я - під нього. Я цього не роблю, бо він мені вже нецікавий.

Чому цього не робить він?

- Припинити що? - питаю я.

- З тобою неможливо!

Він сердиться. Хіба що не гарчить, як щойно гарчав шеф. Останнім часом я дратую багатьох. Чи дратую я їх?

Чи знають вони про моє існування? Усвідомлюю, що хочу, аби вони знали. Хочеться, аби бодай хтось іще знав про те, що я не просто звичайна секретарка у цьому штучному офісі. Хочеться усвідомлювати себе чимось більшим, чимось винятковим. Хочеться, аби це усвідомлював ще хтось, окрім мене.

Може, саме через це я і схопилася за Ізину війну? Може, він і сам почав її через це? Йому, певно, теж захотілося бути винятковим. Тому й мене він знайшов - аби хтось ще знав про його винятковість, хтось, окрім нього самого…

- Поговоримо на обіді, - кажу я Олексі.

- Добре, - кидає він. Таким тоном, ніби я щойно просила його про цю розмову. Іде до свого кабінету. Я починаю чергову безглузду гру в кульки, заздалегідь знаючи, що врешті-решт переможе комп’ютер, що сенс гри - просто протриматися якомога довше. Що за песимісти вигадують такі ігри? Граю механічно, думаю про інше.

Чи є у мене якісь докази існування моїх ворогів?

Чи є у мене якісь причини вірити у всесвітню змову, окрім розповідей мого Ізі - безперечно, психічно хворої люди ни? Жодних. Я бачила його спину на зупинці. Чи я просто хотіла її бачити? Я бачила ритмічне мерехтіння телевізійного екрана. Чи то просто були вибрики моїх стомлених очей?

Все, думаю я, все - треба з цим кінчати. Параноя - це ще нічого, параноя, помножена на шизофренію, - значно гірше. Треба з цим розібратися, якомога швидше розібратися. Мені потрібен час. Спокій та час.

Треба братися до справи серйозно. На війні, як на війні.

Шеф дивується, коли я прошу надати мені відпустку.

Він уже давно звик до того, що я працюю без відпусток. Я також звикла до цього. Не звикла навіть, просто завжди була впевнена у тому, що без мене на роботі все розвалиться, що без мене настане такий безлад, вилізти з якого буде неможливо, навіть якщо я повернуся за тиж день.

- А хто виконуватиме за тебе твою роботу? - питає шеф.

- У вас це, здається, виходить непогано, - намагаюся пожартувати.

Але помітно, що йому не до жартів. Він ніяк не може усвідомити мого прохання. Ніяк не може повірити у нього.

Дивлячись на його обличчя, де навіть одвічні зморшки розгладжуються від подиву, згадую назву програми «Неймовірно, але факт». Дуже пасує цей вислів до даної ситуації.

- Але… навіщо тобі відпустка? - нарешті знаходить слова мій любий шокований шеф. Він знає, що в мене нікого й нічого немає - ні родини, ні друзів, ні хворої бабці. Він знає, що я не люблю сидіти вдома, а єдиною альтернативою цьому сидінню є лише робота.

- Я хочу відпочити, - пояснюю я.

- Від чого? - ще більше дивується шеф. - Ти ж майже нічого не робиш! А те, що робиш, робиш не дуже гарно й зовсім невчасно!