Тетяна Винокурова-Садиченко - Ілюзія

- Я можу робити й гірше, - погрожую я.

Шеф замислюється. Він вірить, що я і справді можу робити все гірше. Я не вірю - надто я вже відповідальна, але про це шефові знати не обов’язково. Більш того - йому обов’язково про це не знати.

Усвідомлюю, що така розмова навряд чи відбулася б у нормальній конторі. Що для нормальних людей - це просто маячня. Що нормальний шеф давно міг би звільнити нормальну секретарку за подібні заяви. Але - не тут. Не мій шеф. Не мене.

Я не пам’ятаю, коли почала працювати тут. Іноді мені здається, що я працювала тут завжди. Я вросла у наш темний лінолеум своїм корінням, я вросла у свій старенький невеличкий монітор поглядом. Тут - моє місце, моє життя, мої маленькі (порівняно з ними) вороги, мої «Lines» та моя музика, яку іноді тихенько вмикаю на позичених у адмінів колонках. Це знає і мій шеф. Він приріс до всього цього не менше за мене. Він приріс і до мене. А я - до нього.

Нас важко назвати друзями, але ми вже давно не просто співробітники.

Шеф зітхає.

- Скільки часу тобі потрібно на відпочинок? - питає він.

- Два тижні, - кажу я.

- Даю тобі тиждень, - каже він, - сподіваюся, що це допоможе тобі надалі відповідальніше ставитися до робо ти.

- Десять днів, - кажу я й сідаю писати заяву за його стіл.

- Сім, - відрізає він.

- Сі-ім дні-і-ів, - шепочу собі під носа я. - І припини дивитися фільми жахів, - радить шеф, кидаючи на мене втомлений погляд, - ти вже навіть мене лякаєш. Уявляю, що ти робиш із клієнтами…

Олекса приносить мені каву - починається обідня перерва. Ми йдемо надвір. Суки уважно розглядають нас.

Вони вже знають, що між нами щось було. Певно, вони знали це ще навіть до того, як воно відбулося.

Я розглядаю Олексу. Сьогодні він не схожий на себе - у ньому поменшало солодкості й рафінованості. Здається, він змінив парфуми й зменшив кількість гелю на своєму волоссі. Може, це я на нього так вплинула?

Зупиняємося під нашим деревом. Під ним ми завжди стоїмо під час перерви. Кавово-цигаркової перерви.

- Ну як? - питає він. - Як день?

Він не знає, як почати розмову, на яку витяг мене.

- Я лякаю шефа, - повідомляю я.

- Чому? - дивується він. - Не така ти вже й страшна…

Він жартує. Я посміхаюся йому. Думаю, що такий він мені більше подобається: не налаштований на мене, не карамельний. Думаю, що такий він уже не пасує до Ліліної квартири.

- Скажи це шефові, - раджу я.

- Думаю, він здивується, - всміхається він.

- Це точно.

Мовчимо. Нарешті Олекса починає свою розмову.

- Я хочу з тобою зустрічатися, - каже він.

- Навіщо? - питаю я.

- Мені потрібна дівчина, - каже він.

- Чому я? - питаю я.

- Бо тебе я не зачаклував, - каже він, - бо знаю, що ти будеш зі мною, тому що тобі подобаюся я, а не ти у моєму виконанні.

- Що мені подобаєшся ти? - перепитую. - А що, ти вже знайшов себе?

- Шукаю. Сподіваюся, що ти допоможеш мені у цьому.

Зараз мені тільки цього бракувало, думаю я. Окрім них, ще й тебе шукати, мій хлопчику… Просто пошуковий період якийсь настає в моєму житті, чесне слово…

- Як я можу тобі допомогти? - питаю я.

- Не знаю… Але мені здається, що ти можеш це.

- Знаєш, - кажу я, - я у цьому не спец. Може, звернешся до психолога?

- Я не вірю їм…

Я не відповідаю нічого. Олекса уважно дивиться у мої очі. Певно, шукає відповідь у них. Певно, знаходить.

- Добре, - каже він, - я зрозумів. Шукатиму сам.

- Добре, - кажу я.

Він правильно зрозумів.

- Раз, два, три, чотири, п’ять, я іду шукать, - каже він, підморгує мені і йде. Я залишаюся під нашим деревом, яке, мабуть, уже не наше. Навіщо він підморгнув мені? Навіщо він підморгнув, повторивши мої власні слова? Це збіг?

Викидаю недопалок і ковтаю каву. Мабуть, останню каву, яку зробив для мене Олекса. Він зупиняється біля лавки, де сидять курки, про щось перемовляється з ними.

Я знаю - він робить це для мене, бо знає, що дивлюся на нього. Що за дитячі фокуси? Його ще можна повернути.

Просто покликати - і він моментально забуде про курок, розвернеться, кинеться до мене, під наше (ще наше) дерево… Він цього й чекає.

Але навіщо мені це робити? Спитати, чого він повторює мої слова й підморгує? Спитати, чи не прослуховується моя квартира? Маячня. Чомусь я більше не вірю в це. Я просто хочу його повернути. Просто хочу його покликати.

Просто хочу, аби він кинув курок і прибіг до мене. І це мене лякає. Мені здається, що він таки зачаклував мене. Ідучи з роботи, Олекса каже:

- Побачимося за тиждень, - і знову підморгує.

- У тебе око сіпається, - серйозно кажу я.