Тетяна Винокурова-Садиченко - Ілюзія

Він хитає головою.

- Шкода, - кажу я і вже збираюся йти, аж він спиняє мене.

- А ви самі пофарбуйте, - радить він.

- Як? - дивуюся я.

- Просто. Я вам навіть пензлик і фарбу продам.

Півночі розфарбовую свою рибину. Мою зелену рибу щастя. Думаю, що сама вже розфарбувалася більше за неї. І килим трохи розфарбувала… Фарбувати - точно не моє призначення. Що ж - краса вимагає жертв.

Навіщо мені зелена риба на стіні? Немотивоване бажання мати зелену рибу на стіні. Ти сказав би, що це вони, Ізю, що це не моє, а їхнє бажання. Але скажи мені, любий друже, навіщо їм зелена риба на моїй стіні? Це у них таке дивне почуття гумору, Ізю?

Ранок світлий. Уперше за декілька тижнів визирає сонце. Я відчуваю себе вампіром, бо сонце мені не подобається. Воно надто відверте. Воно оголює всі мої темні кутки, перетворюючи мою затишну пилюку й таємниче павутиння на звичайний бруд, якого в цьому нестерпному світлі хочеться позбутися.

Воно примушує рано прокинутися, швидко зібратися і бігти геть зі своєї фортеці. Воно знищує фортецю - перетворює її на відкриту територію. Воно збиває з пантелику.

Йду світлою вулицею, дивлюся на людей, що скидаються на роботів. Тих самих людей, очі яких так весняно сяяли ще вчора, які ще вчора так щиро посміхалися одне одному, які вчора були барвистими, сповненими своїх ілюзій. Як швидко вони перетворилися на вранішніх роботів, як швидко увімкнули робочий режим…

Дивлячись на них у цьому вбивчому сонячному світлі, мимоволі починаєш вірити у загальну зомбованість. На якийсь момент навіть виникає думка: почалося. Почався Апокаліпсис. Роботи вийшли на вулиці із завданням убити тих, хто з якихось своїх причин не зміг приєднатися до них.

Звісно, це не так. Звісно, вони просто поспішають на роботу. Вчора вони відпочивали, сьогодні працюють.

Заздалегідь, іще не діставшись робочих місць, уже працюють.

Зупинку починаю роздивлятися ще здалеку - шукаю Ізю. Марно. Ні Ізі, ні будь-кого бодай трохи схожого на пацюка там немає. Там натовп, скупчення агресивних

роботів, які на даний момент забули всі свої ілюзії та мають одну спільну мету - запхатись у маршрутку.

Я не вмію перемикатися. Мабуть, ніколи не вміла. Я завжди в одному режимі, постійно на одній хвилі. Працюю я чи відпочиваю? Не знаю. Напевно, я просто живу. Така я асоціальна істота.

На роботу запізнююся на двадцять хвилин.

Шеф уже напоготові. Здається, він скучив за мною.

Скучив за людиною, на якій кожного ранку можна зриватися, бо кожного ранку вона дає для цього привід, нехтуючи графіком. Він розкриває рота, аби вилити на мою голову чергову порцію конструктивної критики, але одразу ж закриває. Довго роздивляється мене. Питає:

- Як відпочила?

- Нормально, - відповідаю я.

- У концтаборі відпочивала?

- Вдома.

Він іще деякий час роздивляється мене, нарешті на його обличчі з’являються ознаки просвітлення.

- Ремонт робила? - питає він.

Ремонт? До чого тут ремонт?

- Хоч би відмилася, - каже він і йде до свого кабінету.

Фарба, доходить до мене. Десь на мені таки залишилася та клята зелена фарба, а шеф її помітив.

Він задоволений собою, бо вважає, що його метод дедукції діє. Можливо, таки діє, але не в моєму випадку.

Зрозуміти, що я весь тиждень шукала ворогів у телевізорі, після чого вирішила розфарбувати у зелений колір рибу, не зміг би й великий Шерлок Холмс… Метод дедукції базується на логічних висновках. Я і логіка - поняття несумісні.

Я біжу до туалету. Не хочу, аби наші суки бачили мене у розфарбованому стані. А якщо чесно, не хочу, аби мене такою бачив Олекса. Ох і зачепив він мене. Сильно зачепив. Через нього іще з півгодини свого робочого часу витрачаю у туалеті, відшкрябуючи зелену пляму з шиї.

Відшкрябати не встигаю - дзвонить телефон. Біжу до нього. Хапаюся за слухавку. Як же сильно я скучила за телефоном…

- Туристична агенція «Ваш тур», доброго дня, - кажу я.

- Привіт, це Ліля.

- Які люди! - дивуюся я. - Чого тобі треба?

- А що, подруга вже не може тобі просто так зателефонувати? - ображається Ліля.

Взагалі-то, не пам’ятаю, коли востаннє подруга мені дзвонила просто так… Мабуть, їй потрібно від мене щось справді серйозне - якщо вже розмова про подруг пішла…

- Спитай це в мого шефа, - всміхаюся я.

- Добре, я швиденько. Ходімо десь погуляємо?

- Погуляємо? - перепитую я. Незвичне слово. Цікаве на смак.

- Ага. Я тут зарплатню отримала, думаю, з ким би її пропити…

Це вже точно серйозно. Тут уже, пробачте, пахне смаленим… Цікаво.