Ахмед Рушди - Флорентійська чарівниця

– Погляньте, – промовив Аґо, – вона щось хоче сказати.

– Був собі принц, якого звали Аркалія, – промовила резиденція пам'яті. – Великий воїн, що володів чарівною зброєю, в почті якого було четверо страхітливих велетнів. Він також був найвродливішим чоловіком на світі.

– Аркалія чи Арґалія, – промовив іль Макія, тепер дуже схвильовано. – Ну що ж, дуже схоже на нашого друга.

– Аркалія Турок, – промовила резиденція пам'яті, – володар Чарівного Списа.

– От падлюка, – сказав Аґо Веспуччі у захваті. – Як сказав – так і зробив. Перекинувся на чужий бік.

На шляху до Ґенуї стояв порожній заїзд із темними вікнами і відчиненими дверима, покинутий власником, його дружиною, його дітьми, а також постояльцями лишень через те, що Напівмертвий Велет поселився на горішньому поверсі. За словами Ніно Арґалії, а саме він це розповідав, велет був напівмертвий і, позаяк вдень був цілком мертвий, то вночі починав бешкетувати.

– Якщо ти залишишся там на ніч, то тебе він обов'язково зжере, – сказали сусіди малому Арґалії, коли він проходив тим шляхом; однак Арґалія не злякався, зайшов досередини й попоїв сам-самісінький. Коли вночі велет ожив, то побачив Арґалію і сказав:

– Ага! От і недомірок! Чудово!

Однак Арґалія відповів:

– Якщо ти з'їси мене, то ніколи не дізнаєшся про мою таємницю.

Ну, велета це зацікавило, разом з тим він був недоумкуватий, як це часто трапляється з велетами, тому він і промовив:

– Розкажи мені про свою таємницю, недомірку, а я обіцяю тебе не їсти, поки ти розказуватимеш.

Арґалія вклонився і почав:

– Таємниця – он у тому комині, – промовив він. – Хто дістанеться його верха першим, той буде найбагатшим у світі хлопцем.

– Чи велетом, – сказав Напівмертвий Велет.

– Чи велетом, – погодився Арґалія, хоч у його словах звучав сумнів. – Але ж ти такий здоровенний, що не зможеш туди залізти.

– А це величезний скарб? – запитав велет.

– Найбільший у світі, – відповів Арґалія. – Річ у тому, що скарб назбирав дуже хитрий принц і заховав його у комині непримітного придорожнього заїзду, позаяк нікому і на гадку не спаде, що великому монархові схотілося тут щось ховати.

– Усі принци – великі дурні. – промовив Напівмертвий Велет.

– Але ж не велети, – додав замислено Арґалія.

– Авжеж, – промовив велет, намагаючись залізти у комин.

– Завеликий, – зітхнув Арґалія. – Я так і думав. Ну, тут уже нічим не зарадиш.

Але велет не здавався:

– Ні, ще не все, – крикнув велет і відірвав собі руку. – Тепер вужчий, правда? – запитав велет, але все ще не міг пролізти у комин.

– Може б ти відкусив собі й другу руку, – запропонував Арґалія, і величезні щелепи велета за мить відгризли собі й другу руку, ніби шматок баранини. Але і це не допомогло тупоголовому залізти у комин.

– Я знаю, як бути, – сказав Арґалія, – давай, ти підкинеш туди свою голову, аби лишень подивитися, що там є.

– Але ж у мене тепер немає рук, дорогенька закусочко, – промовив велет сумно. – Ти добре придумав, але сам собі я не можу відкрутити голову.

– А давай я це зроблю, – запропонував Арґалія, схопив кухонний сікач, вистрибнув на стіл і чахнув по шиї чудовиська – раз-два\ – і голова відтята.

Коли повернувся власник заїзду, його дружина, сім'я та постояльці (а всі вони ночували у канаві неподалік) і дізналися, що Арґалія обезголовив Напівмертвого Велета, і тепер той велет був мертвий і вдень, і вночі, вони попросили його допомогти їм обезголовити ненажерливого Герцога з сусіднього герцогства У.

– То вже самі собі давайте раду, – промовив Арґалія. – То не моя справа. Я хотів лишень переночувати. А тепер я йду до адмірала Андреа Дорії, хочу вирушити з ним у плавання і здобути багатство. – І з цими словами він їх залишив, а сам пішов шукати своєї долі…

Історія було цілком вигаданою, але вигадки вигаданих історій часом можуть стати у пригоді в реальному світі, і саме такі оповіді, імпровізовані версії безконечного потоку розповідей його друга Аґо Веспуччі, цього разу врятували шию малого Ніно Арґалії, коли його знайшли у схованці під койкою у носовому кубрику флагмана флоту Андреа Дорії. Його інформація про плани Дорії була трохи застарілою, оскільки Золота Банда вигнала французів дещо раніше, і коли він почув, що condottiere відпливає на війну з турками, то збагнув, що настав час невідкладних дій. Голодного бідолашного «зайця» тягли за вухо до самого Дорії на п'ятий день після виходу у море вісьмох трирем [35] Трирема – бойове судно у давньому Римі, з трьома рядами весел обабіч, розташованих у шаховому порядку. , повних войовничих найманців, озброєних до зубів аркебузами, абордажними шаблями, пістолями, ґарротами [36] Ґаррота – знаряддя страти, рід залізного ошийника, задушення ґарротою. , кинджалами, канчуками та найдобірнішою лайкою. Арґалія скидався на брудну ганчір'яну ляльку; був одягнений в ганчір'я і на грудях стискав клунок з ганчір'ям. Треба сказати, що Андреа Дорія не був таким собі добрим дядечком. Він ніколи не вагався, не задумався б він і над якнайжорстокішим покаранням. Любив владу і славу. Його кровожерливе військо шукачів щастя вже давно б повстало проти нього, якби він не був великим командиром, великим стратегом і до того ж абсолютно безстрашним. Одне слово, він був чудовиськом, а якщо йому не вгодити, то ставав таким же небезпечним велетом, напівмертвим чи живим.