Ахмед Рушди - Флорентійська чарівниця

– Як її звати? – запитав Аґо. – Чого ти звертаєшся до неї французькою? Чому вона стоїть, ніби в землю вкопана?

– Нам розповіли історію про французьку принцесу, буцімто її викрали турки, – промовила Джульєтта Веронезе, обходячи мовчазливу жінку, наче хижу тварину. – Але це тільки легенда, думали ми. Однак, може, це і є вона. А може, не вона. Вона розмовляє французькою, це вже точно. Однак вона не відгукується на справжнє ім'я. Коли запитуєш, як її звати, то вона відповідає: «Я – резиденція пам'яті». Самі запитайте. Давайте. Чому ж не питаєте? Що, боїтеся?

— Qui etes-vous, mademoiselle ?– запитав іль Макія своїм найбільш ввічливим голосом, а камінна жінка відповіла:

— Je suis le palais des souvenirs.

– Бачите? – тріумфувала Джульєтта. – Ніби вона вже не людина. Ніби вона вже якась королівська резиденція чи палац.

– А який стосунок вона має до Арґалії? – допитувався Аґо.

Одаліска ворухнулася, ніби вже хотіла щось казати, але потім знову непорушно застигла.

– А такий, – промовила Джульєтта Веронезе. – Коли потрапила до нас, то взагалі не розмовляла. Була резиденцією із зачиненими вікнами й дверима. Аж тут пані сказала: «А ти знаєш, де ти перебуваєш?», а я, очевидно, повторила: « Est-ce que tu sais où tu es», а коли пані додала: «Ти – в місті Флоренції», то до неї ніби було підібрано ключ.

– У резиденції пам'яті є кімната, що так називається, – промовила вона і почала робити невеличкі незрозумілі рухи тілом, ніби людина, що йде на місці, так, ніби вона кудись ішла у своїй уяві. А потім сказала те, через що моя пані веліла мені привести сюди вас.

– І що ж вона такого сказала? – не терпілося Аґо.

– Слухай сам, – відповіла Джульєтта Веронезе. Потім повернулася до потайної жінки і промовила:

— Qu'est-ce que tu connais de Florence? Qu'est-ce que se trouve dans cette chambre du palais ?

Дівчина-рабиня одразу почала рухатися, ніби вона йшла коридорами, повертаючи ліворуч і праворуч, минаючи двері, але не зрушуючи з місця. І нарешті вона промовила:

– Спочатку, – промовила вона досконалою італійською, – було троє друзів, Ніколо іль Макія, Аґостіно Веспуччі й Антоніно Арґалія. Хлопчачим світом був магічний ліс.

Аґо затремтів.

– Звідки вона це знає? Від кого вона могла це почути? – запитав він з великим подивом. Однак іль Макія передбачив відповідь. Частина відповідей містилася у книжках батькової невеличкої, але дуже цінної бібліотеки. (Бернардо був небагатою людиною, і рідко коли міг дозволити собі купити книжку, тож рішення про купівлю того чи іншого тому ухвалювалося нелегко.) Одразу біля улюбленої книжки Ніколо «Ab Urbe Condita » Тітуса Лівіуса стояла Ціцеронова « De Oratore », а поряд « Rhetorica ad Herennium », такий собі тоненький томик невідомого автора.

– Відповідно до Ціцерона, – сказав Ніколо, пригадуючи, – така техніка запам'ятовування; була винайдена греком Сімонідесом Цеоським, який залишив за обідом багатьох дуже поважних людей, і одразу після цього провалився дах будівлі, де трапезували гості, і убив геть усіх присутніх. Коли ж його запитали про імена сердешних, то він спромігся назвати всіх померлих, пригадуючи, на якому місці вони сиділи за обіднім столом.

– Ну, і яка ж це техніка? – запитав Аґо.

– А от у « Rhetorica » це все названо майже тим самим словом, палацом пам'яті, – відповів іль Макія. – Ти у своїй голові зводиш будівлю, вивчаєш усі ходи, а тоді починаєш поєднувати речі, які треба запам'ятати, з різними частинами будівлі, з її меблями, з її оздобленням – із чим завгодно. Якщо ж ти поєднуєш пам'ять про якусь річ з певним розташуванням, ти можеш запам'ятати дуже багато, проходячи по палацу чи резиденції твоєї пам'яті.

– Але ж ця пані вважає себе резиденцією пам'яті, – заперечував Аґо. – Так, ніби вона сама є велична споруда, до якої прив'язується пам'ять.

– Тоді комусь довелося докласти немало зусиль, – промовив іль Макія, – аби збудувати палац, чи то, пак, резиденцію пам'яті завбільшки з цілий людський мозок. Власну пам'ять цієї молодої жінки було стерто або заховано десь у закутках резиденції пам'яті, яку спорудили у її мозку, і вона стала депозитарієм усього того, що треба було пам'ятати її хазяїнові. А що нам відомо про оттоманський двір? Можливо, це звичайна практика серед турків, а можливо, це примха якогось могутнього тирана, або ж когось із його фаворитів. Припустімо, наш друг Арґалія став фаворитом, припустімо, що він сам був архітектором принаймні цієї особливої палати у резиденції пам'яті, або ж припустімо, що таким архітектором був хтось такий, що добре його знав. У будь-якому разі ми мусимо дійти висновку, що любий друг нашої юности все ще, або ж донедавна, був живий.