Ахмед Рушди - Флорентійська чарівниця

Заговорив імператор. Настав давно очікуваний час.

– Послухай хлопче, хай як тебе звуть, – сказав Акбар. – Годі натяків і штовхання ліктем, розкажи нарешті свою історію. Давай не тягни, поки ми в доброму гуморі.

Коли Гіран, той слон, посадив іноземця собі на спину, ніби принца-могола, вершник раптом збагнув, як йому розпочати розповідь. Людину, що завжди розповідає одну і ту саму історію, думав він, викривають як брехуна через наперед завчені слова. Важливо почати з іншого місця.

– Ваша Величносте, – сказав він, – королю над королями, Захистку Світу. Маю честь повідомити вам, що я… – слова завмерли на його устах, і він стояв перед королем, як людина, приголомшена богами.

Акбара охопило роздратування:

– Продовжуй, хлопче, – сказав він. – Раз і назавжди виплюнь ту мерзоту.

Іноземець прокашлявся і знову почав.

– Річ у тому, що я, мій повелителю, я – не хто інший, як…

– Що таке?

– О Боже, боюся, що не скажу.

– Мусиш сказати.

– Ну добре, та я боюся, що Ви розсердитеся.

– Не зважай ні на що.

– Тоді, мій повелителю, знайте, що я, по суті…

– Так?

(Глибокий вдих. Тоді – видих.)

– Ваш кревний родич. Фактично, ваш дядько.

Коли ускладнюється життя чоловіків у могольському дворі, вони звертається за допомогою до літніх жінок. Щойно «Ніколо Веспуччі», який називав себе «Маґором дель'Амором», розповів про свою спорідненість, імператор наказав покликати свою матір Гаміду Бано і тітку Ґульбадан Беґум.

– Наскільки нам відомо, – сказав він Бірбалу, – ми не маємо безвісти пропалих дядьків, до того ж претендент на титул дядька на десять років молодший за мене, білявий, і без жодної прикметної риси чаґгатай, яку би можна було помітити, але перш ніж зробити подальші кроки, ми запитаємо жінок, Берегинь Історій, які нам усе достеменно й розкажуть.

Акбар та його міністр так заглибилися в дискусію в кутку палати й настільки очевидно ігнорували самозванця, що той відчував, як смисл його існування захитався. Чи справді тут, у присутності Великого Могола, він хотів домогтися підтвердження кровної споріднености, а чи це була тільки опійна галюцинація, з якої йому треба якнайшвидше виходити? Навіщо йому, уникнувши слонової розправи, чинити самогубство кількома хвилинами пізніше?

Бірбал сказав Акбарові:

– Воїна на ймення Арґалія чи Аркалія, про якого говорив хлопець я не знаю, а от Анжелікою називають дівчат у країні іноземця, а не у нас. Нам також нічого не відомо про їхню роль у цій величній історії, цій «золотій історії». Але давайте не списувати осіб лишень з огляду на їхні імена, оскільки ім'я можна змінити.

Раджа Бірбал почав своє життя як бідний брахманський хлопчик, якого назвали Магеш Дасем, і саме Акбар узяв його до двору й зробив з нього принца. Чекаючи на величних жінок, обоє друзів поринули у спогади й були молодими знову, а Акбар саме пригадав, як він полював і заблукав.

– Гей, ти! Малий! Який з цих шляхів іде на Аґру? – вигукнув імператор, а Бірбал, якому тоді було шість чи сім років, відповів цілком серйозно:

– Вельмишановний пане, дороги нікуди не йдуть.

– Це неможливо, – обурився Акбар, а малий Бірбал широко усміхнувся.

– Шляхи не рухаються, а отже, нікуди не йдуть, – сказав він. – А люди, що мандрують до Аґри, зазвичай ідуть цією.

Цей жарт привів хлопця до двору, дав йому нове ім'я і змінив життя.

– Дядько? – промовив Акбар замислено. – Нашого батька брат? Або нашої мами брат? Чоловік нашої тітки?

– Або ж, – запропонував Бірбал заради справедливости, – якщо піти трохи далі, то син ваших дідусевих братів та сестер.

За їхньою показною серйозністю вгадувалася розвага, й іноземець розумів, що з ним бавляться. Імперія бавилася, вирішуючи його подальшу долю. Справи стояли не найкраще. Переходи розгалуженої імператорської резиденції були завішені шторами, і жінок, що рухалися ними, не могло побачити жодне зайве око. Вздовж одного такого переходу королева-мати Гаміда Бано і літня леді двору принцеса Ґульбадан пливли, як два великі човни по вузькому каналу, а за ними йшла найближча повірниця королеви Бібі Фатіма.

– Дзю, – сказала королева (це так вона любовно називала свою старшу братову дружину), – що за дурницю вигадав малий Акбар? Хоче мати ще більше родичів?

– Ще більше родичів, – повторила Бібі Фатіма, яка мала кепську звичку повторювати, мов луна, все за господинею. Принцеса Ґульбадан захитала головою.