Безкінечні дні повільного просування верхи навівали на чоловіка з умоглядним складом розуму багато млявих думок, тож імператор їхав і розмірковував про такі речі як мінливість всесвіту, розмір зірок, груди своїх дружин та природу Бога. А сьогодні ще й про граматичне питання займенників і їхні три особи – першу, другу й третю, як однини, так і множини. Він, Акбар, ніколи не казав про себе «я», навіть подумки, навіть у гніві чи сні. Він був «ми», а ким іншим він міг бути, як не «ми»? Він був визначенням, утіленням «ми». Він народився у множині. Коли казав «ми», то цілком природно і щиро мав на увазі себе як втілення всіх підданих, усіх міст, земель, річок, гір та озер, а також усіх тварин, рослин, дерев у межах королівства, а також птахів, що пурхали над головою, і дошкульних присмеркових комарів, і безіменних чудовиськ у підземних лігвах, що повільно гризли коріння; він уявляв себе сумою всіх своїх перемог, умістилищем характерів, здібностей, історій і, може, навіть душ усіх обезголовлених і просто утихомирених опонентів; і до того ж, він вважав себе апогеєм усього минулого і теперішнього свого народу, а також рушієм їхнього майбутнього.
Це «ми» було тим, ким має бути король, але ж і простолюдини, тут дозволив він собі вільнодумство в інтересах справедливости й з метою дискусії, також інколи думали про себе у множині.
Вони помилялися? А чи (о віроломна думка!), може, помилявся він? Бачити в собі цілу спільність було тим, чим є істота у світі, кожна істота; така істота, зрештою, неодмінно існує серед інших істот і є частиною «істотности» усіх речей. Множина, мабуть, не є виключним королівським правом, мабуть, не є і його небесним правом. Хтось може і далі твердити, що оскільки відображення монарха, хоч може у менш екзальтованій та рафінованій формі, безсумнівно існує у пізнанні його підданих, то звідси невідворотно випливало те, що чоловіки і жінки, якими він управляв, також усвідомлювали себе як багато «ми». Можливо, вони бачили себе як множинну річ плюс їхні діти, матері, тітки, роботодавці, одновіряни, товариші по роботі, клани та друзі. Вони також сприймали себе як множинне: з одного боку, чоловік є батьком своїх дітей, з другого боку, дитиною своїх батьків; вони знають, що вони відрізняються від своїх роботодавців інакше, ніж вони відрізняються від своїх дружин удома, коротше кажучи, вони є міхами, набитими особами, що вибухають множинністю, так само як і він. Тоді між правителем та тими, ким управляють, не існує якоїсь суттєвої різниці? І тепер його питання можна так сформулювати: якщо багатоосібні піддані спроможні думати про себе в однині, а не в множині, то чи може і він також стати «я»? Чи може бути «я», яке є просто самим собою? А чи такі голі, самотні «я» поховані під переповненими земними «ми»?
Це питання, коли він на білому коні їхав додому, безстрашний, непереможний і треба визнати дещо вже гладкий, його таки трохи полякало; щоразу, коли воно спадало йому на думку вночі, він довго не міг заснути. Що йому сказати, коли він знову побачить свою Джодгу? Якби він просто міг сказати: «Я повернувся», або ж «ось і я», чи відчула б вона, що у відповідь може його називати у другій особі однини, тобто на «ти», як звертаються до дітей, коханок та богів? І що би це означало? Що він – її дитина, чи богоподібний, а чи просто коханець, якого вона так само палко вимріювала? Чи може це коротке слово «ти» виявитися збудливішим словом у мові?
– «Я», – промовив він про себе. – Ось і «я». «Я» кохаю тебе. Іди до «мене».
Довелося ще раз перервати свої роздуми дорогою додому через уже останню воєнну сутичку, щоб причавити ще одного князька. Сталася ця невеличка забава на півострові Катхіявар з приведенням до тями впертого Рана з Куч-Нагіна, молодого чоловіка з великим ротом та ще більшими вусами (імператор любив похизуватися своїми вусами і не надто доброзичливо ставився до суперників), такого собі феодала, який полюбляв поговорити про свободу. Про свободу для кого і від кого, хмикав внутрішній голос імператора. Свобода – це дитяча забавка, жіноча фантазія. Жодна людина не може бути вільною. Лісом під назвою Ґір його військо просувалося, як мовчазна невідворотна чума, тож величава невеличка фортеця Куч-Нагіна, побачивши наближення смерти у шелестливих верхівках дерев, відчинила свої брами навстіж, підняла прапор капітуляції і стала смиренно просити пощади. Нерідко, аби не страчувати своїх переможених супротивників, імператор, бувало, візьме та й одружиться з котроюсь із їхніх доньок, а переможеному тестеві дасть роботу. Тож краще мати нового члена сім'ї, ніж смердючий труп. Однак цього разу він узяв і роздратовано відірвав з красивого обличчя вуси зухвалого Рана, а тоді посік мрійника на криваві кавалки, і зробив це особисто, своєю власною шаблею, так якби це зробив його дідусь, а тоді подався до своїх палат, аби дрижати і сумувати.
Читать дальше