Ірина Солодченко - Перекручена реальність

…Назар сидів в залі на підлозі… Від дотика він ледве розчепірив повіки і подивився на неї каламутними очима. Боже, та цей маляр п'яний, як нич! А тут ще й ключі від квартири не знаходились. Що робити? Покликати на допомогу Риту? Та одразу й віджбурнула цю ідею. Не варто уплутувати сусідку… Ще наробить ґвалту… І вирішила трохи зачекати….

При світлі нічника у вигляді черепахи вона просиділа у кріслі десь годину, нездатна поворухнутися. Томлива знемога опанувала нею… І цілковита байдужність… «Анатолій виявився звичайним дурником… – хоч-не-хоч, а згадувала кавалера-незграбу. – Слава Богу, є донька, онук, продовження роду. Все вже розписано наперед. Незабаром пенсія, старість…”. Назар поворушився і щось невиразно пробелькотав… Його довге скуйовджене волосся розсипалося по плечах, а голова схилилася на плече… Раптом згадала ті чудові миті, коли разом їздили на Полтавщину… Як вони шукали одне одного, як виходила на площадку, виносила сміття, щоб «випадково» з ним зустрітися. А цей растаман «палив» біля ліфту… Поводилися наче діти! Яким чужим він тоді здавався… Анатолій же навпаки, – зрозумілим і імпозантним… А цей… Хто він? Як живе? Ось розтягся під стінкою… Жалюгідний, як покинений собака… І разом з тим, близький та рідний…

Тихесенько піднявшись, Оля повернулася і побачила у кутку недописану картину. Таких ще ніколи не бачила… Чорно-біла… Не начерк, не ескіз, а чорно-біле полотно, як чорно-біле кіно… Старі напівзруйновані широкі сходи заворожували… Хотілося в них вдивлятися і вдивлятися… Гілочка з мокрим листячкам прикипіла до парапету.. Як її життя…Сходинка перша – вона народилась, друга – пішла у школу… І – передостання… А далі… Далі – провалля… Інтуїтивно відчула, що наразі вона дивиться на шедевр…

Почувся скрегіт ліфту і чиїсь притишені кроки… Тепер вона вже нікуди звідси не піде, допоки Назар не прокинеться. А раптом хтось забере цю картину? Не потягне ж вона її до себе? Вона й доторкнутися до неї боїться… Оля подивилася на маляра і побачила, що його нога лежить впритул до телефону, перемотаного скотчем. А під журнальним столичком валявся так само заклеєний мобільний.

Застогнав гудок з металургійного заводу. 23.00…

Заціпенілі шия та спина стогнали, втім вона не ворушилась з остраху порушити цю атмосферу нічного споглядання та тихого розмірковування. Ось сидить під стіною чоловік, хлопець… Можна сказати, що це навіть її коханець, якщо вважати кілька зустрічей, коли вона забула, що є поважною суддею… Та Назар ніколи і не нагадував їй про професію… Ніколи ні про що не розпитував, а поводився з нею, як з нерозумним дівчам… Потім він лишив її у спокої…. Вона бачила, що до нього приходять якісь, певно, художники, в чому вона часто сумнівалася, бо його гості були скидалися на менеджерів та безхатченків. Тобто перші були занадто доглянутими, а інші навпаки підкреслено неохайні з претензійними різнокольоровими кашне на шиї.

О другій ночі хазяїн квартири, нарешті, заворушився. Тьмяними очами він дивився на Олю, намагаючись втямити, звідки вона взялася… Насилу сфокусував погляд і прохрипів «Привіт!». Не дочекавшись відповіді, він з чималим зусиллям піднявся й вийшов на кухню. Задзюркотіла вода…

Повернувшись, знову вмостився у той самий кут. Потім дістав пачку сигарет і витяг губами одну цигарку.

– Як ти увійшла? – нарешті витиснув з себе.

– Двері були відчинені…

– А…

Мовчанка…. Поплутані волосся, нужденний вигляд… Її жіноче серце кров'ю обкипало. Ладна була зірвати з нього одяг, щоб випрати й випрасувати. Привести це створіння до життя… І заради чого він так живе? Невже заради цього чорно-білого шедевру?

– У мене іноді таке трапляється… Запій…

– Без цього не можна?

– Не знаю… Напевно, не можна…Коли вже все дістає, окрім коньяку нічого не допоможе… Та ти не второпаєш..

– Чому? Я всього в житті надивилася… То моя професія – все второпати…

– І що ти второпала?

– Що 80% злочинів коїться в алкогольному або наркотичному сп’янінні… Це найменше, що кидається в око….

Від своїх слів і самій стало незатишно. Ось почала менторським напутливим голосом повчати… Наче стара тітка… А ті дівчатка, які до нього забігають, вони не повчають… Вони просто прикрашають дозвілля…

– А чому телефони скотчем обгорнуті?

– Коли людина напивається на самоті, то починає всім надзвонювати і теревеніти казна що… Або їй хтось дзвонить… Так це, щоб не було спокуси…