Ірина Солодченко: Перекручена реальність

– А передачі на кшталт «Встати, суд іде» ви дивитесь? – запитала дівчина-домогосподарка.

– Зроду не дивилася і не дивитимусь. Мені, як професіоналові, такі речі не цікаві. То шоу, які не мають жодного стосунку до правосуддя. Мені шкода, що в наших громадян складається враження, що й суди проходять, як шоу. Краще б з'являлися передачі, присвячені юриспруденції, щоб громада мала уявлення про сучасне судочинство. А ще ліпше, щоб вони частіше відвідували судові засідання.

На закінчення Вовченко схибив… Він привітав своїх колег з майбутнім Днем прокуратури.

Опісля передачі директор 12-го каналу Сухоніс особисто подякував її за те, що не знехтувала запрошенням. І домовився про подальшу співпрацю. А суддя Дорош подумала, що Назар мабуть зараз дивиться телевізор і пишається нею.

… Проте маляр в цей час був захоплений футболом. Одночасно думав про своє… Дарма він купив цю квартиру після розлучення. Непогано б мати будиночок у селі…. Там би він длубався на свіжому повітрі в городі і малював би досхочу… Хоча навіщо купляти? В селах є і самотні пристойні жіночки? А може до Нової Зеландії податися?

І перемикнув на 21 канал. Там схожа на курку Васнєцова у своїй авторській передачі розповідала про перебування в їхньому місті великого поета Пушкіна. Вона демонструвала будинки, де зупинявся російський поет, позувала на тлі якихось табличок, розповідала як поет тут писав і які мав задуми. «А в цьому будинку великий поет був присутнім на балу губернатора” – урочисто вигукнула Васнєцова.

Назар терпляче вислухав всю цю лабуду, а потім роздратовано просичав:

– Та ти, коза, ліпше розкажи як він знущався з вас… Розкажи, як він в прозорих кальсонах, чи як тоді їх штани називалися, прийшов на бал до губернатора у цей будинок, на який ти тицяєш, і після цього всіх дам та панянок тихесенько вивели з залу… Та ставився Пушкін до вас тоді, як до ідіотів…. І що змінилося з відтоді? Губернатори стали іншими чи городяни?

Потім Васнєцова, клюючи своїм гострим носиком, пожалілася, що один будиночок не зберігся. А там великий російський поет зупинився одразу після прибуття. До нього прийшли поважні городяни і запропонували переїхати в інше, більш пристойне місце.

– Так розкажи, як він їх прийняв? – розреготався Назар. – Та я просто знімаю перед Пушкіним капелюха! Пушкін якраз снідав… Побачивши наших жлобів спитав: хто такі? А ті: «Ми прийшли подивитися на знаменитого поета..» А він їм: «Подивилися і до побачення!» Ось так він вас прийняв …Чому ж ти про це не розповідаєш? А ви поначіпляли табличок по всьому місті… А те, що тут жив видатний український диригент, український патріот, якого ви цькували, і який написав таку партитуру «Реве та стогне», що люди вставали, коли її слухали! І тепер та партитура валяється десь у бібліотеці музичного училища, а новий директор училища, який і двох слів не зв’яже українською, і пам'ять про свого шанованого попередника намагається стерти…

Попивши водички з під крану, Назар трохи заспокоївся і перемкнув телевізора на центральні канали. А там – Гоголь-фест! Свята за участю Президента. Якийсь молодик впевняв, що Гоголь був таки українцем, а ніяким не росіянином. І най росіяни, мовляв, про це пам’ятають, бо Гоголь – наш ВЕЛИКИЙ УКРАЇНЕЦЬ.

– Та заберіть ви собі цього Гоголя! – закричав несамовито маляр, хоча був зовсім тверезий. – Росіяни таки мають рацію… Він їхній до останньої шпариночки… Бо ненавидів нашу мову, нашу культуру… Він просто висунувся на нашому матеріалі, на нашій історії, перековеркавши її як тільки міг. Та він свій талант просто пристосував до потреб імперії!

Тут маляр підхопився, витяг з книжкової шафи якусь книжку і зачитав вголос самому собі:

– «Нам, Осип Максимович, надо писать по-русски, надо стремиться к поддержке и упрочнению одного, владычного языка для всех родных нам племен. Доминантой для русских, чехов, украинцев и сербов должна быть единая святыня -- язык Пушкина, какою является Евангелие для всех христиан, католиков, лютеран и гернгутеров. «Вы же сами малоросс!" – кричить спантеличений Бодянський, на що чує від Гоголя: «Нам, малороссам и русским, нужна одна поэзия, спокойная и сильная, -- нетленная поэзия правды, добра и красоты. Я знаю и люблю Шевченко, как земляка и даровитого художника; мне удалось и самому кое-чем помочь в первом устройстве его судьбы. Но его погубили наши умники, натолкнув его на произведения, чуждые истинному таланту. Они все еще дожевывают европейские, давно выкинутые жваки. Русский и малоросс – это души близнецов, пополняющие одна другую, родные и одинаково сильные. Отдавать предпочтение, одной в ущерб другой, невозможно. Нет, Осип Максимович, не то нам нужно, не то. Всякий, пишущий теперь, должен думать не о розни; он должен прежде всего поставить себя перед лицо Того, Кто дал нам вечное человеческое слово».