Ірина Солодченко - Перекручена реальність

О дев'ятій годині вечора – пронизливий дзвінок у двері… Серце заколотилося… Спочатку вирішила: не відчиню. Та відчинила… А то Рита повернулася з гостей – і прямо до неї. Сусідка як завжди трохи потеревенила та пішла, а Ольга знов вмостилася перед телевізором, але щось їй не дивилося… Неуважно пробігла очами кримінальні справи і почала писати рішення… Та нічого не робилося… Тоді вона схопила сміття й побігла його виносити, сподіваючись когось зустріти. Та не зустріла…. Довго совала ключем у отворі, але ніхто за цей час не вийшов….

Тоді вона увійшла додому й заплакала. Їй так було шкода себе… Ось вона, поважна суддя. Але така нещаслива…. Що їй з того суддівства, якщо вона сидить тут самотня і не знає куди себе подіти?…Бігає, як дівчинка…. І згадала мамині слова: «Нема в тебе долі, доню…» .

О десятій вечора таки знову вийшла із квартири без ніякої причини… Підійшла до ліфту, зогледілася і … побачила Назара. Той стояв на верхній площадці і палив.

– Щось сталося?- спитав просто.

– Здалося, хтось кричить, – белькнула перше, що прийшло на розум.

– Це – кішка, – відповів, очевидячки теж перше, що спливло на розум.

Ніякої кішки й натяку не було. Стояла глуха тиша… Назар затягся й запитав:

– Не зважилися?… А то доведеться одному їхати…

– Хіба не маєте друзів чи знайомих?

– Без ліку…І друзі, і знайомі. Та ви спробуйте когось витягти з сімейного кола заради подорожі до Полтави. І подивитесь, що з того вийде… Ваші всі друзі теж мабуть з шашликами десь сидять, природу забруднюють… Так? Всі звикли на автівках подорожувати…. А що таке автівка для мандрівника? Зайвий тягар…. Паркуватися, заправлятися… До того ж людей з автіки не видно. Їдуть, як зашиті. Кондиціонера включать і – наче в скрині. Ось і доводиться іноді мандрувати самому…. Та й друзі – майже всі сімейні, як годиться… Хто їх відпустить?

– Гаразд… – начебто через силу погодилася Ольга. – Вмовили. О котрій?

– О шостій ранку виходимо на трасу й ловимо маршрутне таксі, яке буде їхати у тому напряму.

… Вона забігла додому і заходилася збиратися…. А о пів на одинадцяту зателефонував Ігор і почав у черговий раз скаржитися на своє приймацьке життя. Сидить він наразі у колі родини, а тесть вже задовбав своїми спогадами «як колись було». Він був напідпитку і міг у такому стані базікати годинами… Ольга відповіла якомога сонним голосом, що вже майже спить і таким чином відв'язалася від нього.

Назавтра рівно о шостій ранку вона вийшла з під’їзду і побачила Назара, вдягненого у ті ж такі старі від життя джинси і сіру футболку. На його спині висів такий самий вигорілий наплічник. Він критично обдивився свою супутницю та нічого не сказав, тільки невдоволено подивився на її туфлі і сумочку через плече… Вийшли на трасу й зловили маршрутку до Полтави. Ольга заплатила за себе сама, пам’ятаючи розповідь Рити про некомерційність свого сусіди. Та Назар й не поривався оплачувати її квитка. І слава Богу…. Приїхали – і прямо до Дому-музею Панаса Мирного. Дорогою Назар пояснив, що давно хотів там побувати, бо дуже шанує цього письменника.

– За що? – здивувалася Ольга. – Я пам'ятаю в школі тільки назву одного його роману. «Хіба ревуть воли…» здається.

– Хіба що здається… Він написав принаймні дві геніальні речі: «Хіба ревуть волі як ясла повні» та «Повія».

Ольга раптом пошкодувала про цю свою авантюру… Якийсь дивний цей Назар… На ботана не схожий, але таких вона не зустрічала навіть на лаві підсудних… Нарешті, підійшли до огорожі, відчинили хвіртку й потрапили у двір. Там нікого не було…

– Може, сьогодні вихідний?- запитала у розпачі.

– Та ні…Я дзвонив, сказали, що працюють.

Двір був доглянутий, тільки під лавою стояли три порожні пляшки з-під пива… Вони пройшли повз будинок у розкішний сад, і Назар увесь час качав головою… Нікого і ніде… Знов повернулися до будинку, аж тут із-за рогу вийшов кудлатий заспаний дядько.

– На екскурсію? Зараз покличу.

Під час екскурсії Ольга оглядала стародавнє начиння цього житла і уявляла, як тут колись жила родина…Незвичайна родина, адже глава її – письменник. У вітальні стояло старовинне піаніно, обідній стіл… Усе зберігалося тут з любов'ю, і то був якийсь інший світ… Зовсім інший. Світ не бізнесу, не грошей, не злочинців, а чогось світлого і справжнього.

Екскурсовод монотонно розповідала про життя, яке колись вирувало у цих стінах. Три сини, жінка-німкеня, повік хвора… А працював Панас Мирний, як і її сестра Катя, бухгалтером. Ненавидів свою професію та мусив утримувати родину…