Ірина Солодченко - Перекручена реальність

… Доктор Топов, в'юнкий чолов’яга середніх років, приймав у приватному кабінеті під назвою «Білі ікла». Він швидко запропонував поставити штифт, залити його фотополімером і поставити коронку.

– Скільки коштує вся ця робота?

– Десь 600 гривень.

Ольга зітхнула…600 гривень за одного зуба з пластмаси… Та незчулася, як стоматолог вже почав знімати стару пломбу й зачищати канали.

– Два канали, – захитав він головою.

Потім трохи посвердлив і задоволено вигукнув:

– Все, закривайте рота.

– Що все? Обидва канали вже вилікували?

– Так…

– Як це «так»? Звичайно канал лікують у два-три прийоми. Може зробимо знімок?

– Там у вас паста, до верхівки все одно не дістатися… Зараз поставимо штифт.

– А раптом непролікований канал запалиться?

– Та ні. Все буде гаразд.

Подітися було нікуди…. Топов негайно поставив штифта і покликав медсестру. Пишна дівиця з трохи скривленим носом байдуже записувала: такий-то зуб є, такого-то нема, такі-то – пломбовані.

– Так… – захитав невдоволено головою. – Тут потрібен міст. А сьогодні з вас 360 гривень.

– За що?

– Огляд – 20 гривень, зняття старої пломби – 50 гривень, лікування каналів – по 120 гривень, пломбування каналу….

– Ви що? За кожний рух берете гроші? Чому за огляд окрема плата?

– Але я ж оглянув вашого рота!

– А зняття старої пломби? За те, що сковирнули стару пломбу – п'ятдесят гривень? А лікування? Адже ви не вилікували канал… Ви ж самі казали, що до кінця його не пройшли?

– Але ж я просвердлив його до половини й запломбував…І тому взяв з вас половину вартості…

Сперечатися було даремно. Ольга таки пішла до лабораторії і зробила знімок. Так і є… Не бреше… Запломбував точнісінько півканалу і ні міліметра більше. Іти знову до Топова і щось йому доводити не мала ні часу, ні бажання… Було огидно дивитися в його скляні очі. За годину – засідання суду, і треба поспішати… Дорогою все згадувала: де вона вже чула про ці скляні очі? Ах так…Дівчатка-психологині з відділів персоналу…. Катя казала, що всі вони мають скляні очі.

Прибігла на роботу й прожогом – до залу засідань. Сьогодні знову наркоман. Дня без наркоманів не обходиться. І всі – за зберігання. Хоч би когось привели за приготування наркотичних речовин!

… Півгодини йшло засідання, а серце судді непрофесійно розривалося. Їй було шкода цього нещасного батька єдиного сина, якому навіть прокурор просить мінімум. Батько ковтає пігулки й ясно як божий день – не задля того, щоб розчулити суддю. Старий єврей… Сидить трудяга з мозолявими руками і розповідає, який син ріс гарним хлопчиком – матері допомога. Та коли виповнилося шістнадцять потрапив в аварію, а з лікарні вже вийшов наркоманом. Горе родини…. Дала рік за зберігання. Та чи врятує це хлопця? Жодної гарантії, що не опиниться тут знову…

10

На День незалежності вона прокинулася на світанку. Прокрутила у голові можливі справи і зараз же подумки їх відклала… В такий прозорий сонячний день – і щось робити? А як ще провести свята? Ігор виїхав з родиною на дачу до тестя… Кортіло провідати онука, за яким дуже скучила, та донька зі своєю сім’єю поїхала до свекрухи на день народження. «Цікаво, – розмірковувала Ольга, лежачи у ліжку і дивлячись на білу як крейда стелю. – У Лесі я була одна мама, а от в онука – не я одна бабуся. Є й інша, крім мене, яка його теж чомусь любить…». Згадала сестру… І за нею скучила…Хотілося б зустрітися, поговорити, як з подружкою… Поділитися потаємним… А може запросити їх до себе? Най приїдуть з чоловіком та й розкажуть, як там справи з її працевлаштуванням. Взяла з нічного столика телефона й набрала Катин номер. Та приголомшила новиною…

– Іду працювати до супермаркета, – весело защебетала сестра, як і не було нічого. – Поруч з домом… Менеджер з персоналу, слава Богу, не дурне дівчисько, а нормальна жінка моїх років. Глянула, що на попередній роботі в мене зарплата була 3000 гривень, зітхнула й питає: «Що це ви кинули таку роботу? Напевно, гроші не на втіху були?». «Та так», – кажу. «Не хвилюйтеся, – заспокоїла, – в нас вам буде добре…». І от я, зірка всіх обліків і обрахунків, іду у супермаркет бухгалтеркою. Не знаю, чим все це закінчиться… З радянських часів боюся торгівлі, але на се нема ради. У моєму віці влаштуватися на роботу без протекції і без рекомендацій нереально. А тепер почнеться… Пересортиця, нестачі….Я побоююся, Олю… А чоловік лає… Дурна, каже… З твоєю головою могла б міністром бути, а ти на пересортицю сунешся. А якщо я – тільки фахівець, а по трупах ходити не вмію? Поводитися на цих співбесідах теж не вмію! Най що буде! Най буде пересортиця, уцінка…