Ірина Солодченко - Перекручена реальність

– Ну і добре… Хоч з роботою питання вирішилось… Що ви робите на свята?

– На турбазу з друзями їдемо. А ти? Хочеш з нами?

– Ні, ні… Я дуже втомилася останнім часом… Відпочину…

Поклала слухавку і зрозуміла, що і з сестрою вона свята не перебуде … Встала з ліжка, вмилася і заходилася ладнати сніданок, коли раптом – дзвінок у двері. В еру мобільних та інших телефонів без попередження приходять тільки чужі. Рита звичайно стукає… Хто б це?

…У дверях стояв сусід знизу Ара Гаспарян – батько галасливої багатодітної вірменської родини. Колись у Ольги капав кран, а з сусідів вдома нікого не виявилося. Тоді вона спустилася до Гаспарянів і запитала: «Наріне, чоловік вдома? Нехай він мені кран підтягне». «Що ви? – розвела руками Нарине. – Наші чоловіки можуть тільки оце робити й гроші заробляти… А руками – нічогісінько». І вона показала рукою на малий малим менше чорнооких діточок, які обліпили її наче мухи мед.

Тепер Ара Гаспарян фігурував перед нею власною персоною.

– Щось зі стелі капає… – невдоволено забурмотів.

Разом вони полізли під ванну і знайшли течу. Та з Гаспаряна слюсар був дійсно нікудишній. А Ритин чоловік утік на риболовлю. Постукали до художника.

… Той вийшов в тій самій картатій сорочці й потертих джинсах… Поплутане волосся звисало до плечей… Трохи зігнувшись, наче в нього болів живіт, хлопець дивився на ранкових гостей такими очима, начебто вони були гуманоїдами. Виникла недоречна пауза… Гаспарян, мабуть, подумав, що то такий слюсар як і він сам, а Ольга скористалася нагодою роздивитися сусіду: «Є такий сорт – ніколи мужиками не стануть. Довічні хлопчики». Коли нарешті з певним сумнівом вони виклали свою проблему, художник спокійно пройшов до її ванної кімнати і на диво узявся все залагодити. Поки він перекривав воду і відкручував старий кран, Гаспарян побіг до магазину шукати нового, а Ользі дуже влучно подзвонив знайомий адвокат з привітаннями, і вона довгенько з ним розмовляла. Нарешті прибіг Гаспарян із новим краном, втім додому одразу не пішов. Він стовбичив поруч, подавав ганчірки, деталі й все щось радив, аж допоки його не покликала дружина. Коли художник виліз з-під ванної, в його очах Ольга побачила вже не байдужість, а певну цікавість. Вона зніяковіло подякувала і запевнила сусіду, що тепер вона у боргу перед ним. Той промимрив щось незрозуміле і пішов додому.

Увечері впоравшись з домашніми справами, Ольга вискочила до магазину за сіллю, а біля під'їзду наштовхнулася на художника, який читав оголошення.

– Все гаразд? Не тече?- спитав він, стоячи до неї спиною і не повертаючи голови.

– Так, дякую… Я перед вами в боргу, – чомусь бовкнула.

Тут хлопець круто повернувся і посміхнувся до неї якоюсь блаженною посмішкою, яка геть не відповідала глибині його пронизливих зелених очей.

– Дуже добре… А то в мене двадцятирічний портвейн у барі, а товариш не з'явився … Жінка не відпустила… То може погодитесь випити келих?

Ольга здивовано звела очі…. Розпивати вино в її віці і статусі з напівзнайомим? Правда, не з вулиці людина, а сусіда… До того ж відомий Ритиному чоловікові… Та все ж…

– Ні… Вибачайте…Я якось інакше уявляла свій борг. Я можу…заплатити вам…гроші…

– Ну дивіться…

Вони разом зайшли до ліфта, і художник натиснув кнопку… За мить спитав:

– А що робите на святах?

– Та так…По господарству…

– То можете відробите свій кран тим, що поїдете зі мною до Полтави? На екскурсію… Я запрошую…. Ви були колись у Полтаві?

– Ні…Але…

– … А ввечері – додому. Чого вдома сидіти?

«Чому б ні?» – майнуло в голові. На хвильку завагалась, а потім прийшла до тями… Нісенітниця якась… Вона, суддя Дорош, зі хтозна ким поїде до Полтави… На чому? Може ще на звичайному автобусі? А може Ритин брат погано знає цього чоловіка? Щось у ньому було від її підсудних… Невловиме таке…. Так і свербіло запитати: «І де ви чалились?». Боже, який підсудний? Ідіотка запрофесійована!

– А хто ви?- зробила вигляд, нібито нічого про нього не знає.

– Я? Маляр…А!… До речі, Назаром кличуть.

– Маляр? Тобто художник? Доведіть… Тобто… Покажіть свої картини… А я – Ольга, – молола хоч би що…

Назар засміявся, а вона опустила очі додолу, як дівчисько. Потім таки опанувала себе і холодно та зверхньо відрізала:

– Вибачте, але… Не маю вільного часу.

– Ваша ласка…

… Вдома навіть вуха горіли від хвилювання. «Треба було поводитися якось інакше», – думала вона, бігаючи по кімнатах. Суддя…Так що вона й по життю суддя? По життю вона… жінка! Та й що їй такого запропонували? Дитячу екскурсію до Полтави? Денну. Дурна, от дурна… Сумовито оглянула стіни свого самотнього житла… Ігор там з родиною відпочиває, дочка із сім’єю покотила до чоловікової рідні, сестра з друзями на турбазі, а вона тут – одним-одна…