Олесь Ульяненко - Серафима

Сiрий дощ, чавуннi хмари, дорога з кольоровими парасольками й незрозумiлим для неї життям, яке приходило колись з екранiв. Зараз вона ненавидiла навiть натяк на мрiю. Вона не хотiла здаватися. Сидiла проти вiкна, i розмова лилася тихенька - пiвоберт голови - як дихання теплого вiтру, у кiмнатi затишок, а Нiкас тихенько попискував i потирав вiд захоплення руки. Вона не вмiла здаватися, для неї цього слова не iснувало. Серафима не приховала самовпевненостi, як дитина не знає i не ховає наївностi, лишаючись тiльки дитиною - жорстокою i беззахисною. Нiчого особливого, так говорять про Серафиму: красива жiнка, навiть тобi шикарна, можливо, вишукана, але знову ж таки - нiчого особливого. А потiм вона виходить зi свого вiчного крижаного прихистку - iз ртуттю в очах, срiблом у венах, з поглядом горгони. I навiть тодi нiхто нi про що не здогадується, бо нема кому - усi давно покинули цей свiт.

Чорна лiнiя горизонту перетинала червоне сонце навпiл. Усе вiдбулося швидко: за вином, дружньою бесiдою i покером. Серафима просто дивиться. Так, наче їй це не було цiкаво. Спочатку Нiкас зарохкав, як свиня. Здивований Слiпак осмикнув його. Нiкас закричав i став дерти собi шию. Вiн забився у куток i дер шию, а Слiпак дивився на нього з перекошеним вiд злостi обличчям, i тодi, коли почало до нього доходити, що вiдбувається, то Нiкас вже був красунею з Антильських островiв. Саме туди Слiпак мрiяв виїхати. Блядь, а воно саме пiдвалило. О це попав так попав! Ха! Ходи сюди моя мила, я тебе вжарю! А лейтенант з Iнтерполу пив з унiтазу воду i бурмотiв: «Чорт, це ж «Мадам Клiко»! Це ж «Мадам Клiко»!». Напившись удосталь, вiн вiдкрив дверi i покликав усiх на гостину, але замiсть людей побачив два клубки вогню, що перекочувалися вiд стiни до стiни. Вiн закричав i витягнув пiстолет. Пострiл. Бац!!! Перший згусток розлетiвся. Ним був Нiкас, який i так конав з передертою власноруч артерiєю пiд декоративною пальмою. У другий вiн не влучив, а тому заховався до туалету i пiдпер дверi шваброю i загорлав нацiональний гiмн. Йому з рiдного Стамбулу надiслали орден.

Серафима спокiйно збирала речi на другому поверсi. Розпанахала подвiйне дно валiзи, витягнула документи, товсту пачку грошей, коштовностi. Вона поклала все до сумочки, яку гультяї ще не встигли пропити. Одягнула сукню, сховану за шафою, тухлi на високих пiдборах - найменше зараз скидалася на якусь дешеву шльондру, котра утримувала двох гультяїв i злодiїв. З холодною маскою ненавистi, так вона себе зараз бачила, зiйшла донизу. Слiпак вивергав кишки з кров'ю. Вiн равав собi черево однiєю, а iншою намагався запхнути тельбухи назад. Свiдомiсть перiодично верталася до нього, але вiдразу губилася, i вiн вiдчував не бiль, а терпку насолоду насильства - це Серафима знала напевне. Вона помахала йому рукою i вийшла на вулицю пiд зливу трiщання цикад, нiжний i теплий шум моря. Дощ ущух. Вона цього не помiтила, i це було знаком. Хоча вона нi в що не вiрила, та все ж вiдчула прилив сили. За кiлька годин Серафима придбала квиток додому. Дiловито поглядаючи на годинник, вона рахувала хвилини й секунди.

За пiвгодини - так, за пiвгодини - усе закiнчиться. Отрута випарується з кровi, i нiхто нiчого не знатиме. Вона набувала життєвого досвiду й майстерностi.

У лiтаку вона набрала Юркевича i сказала, що повертається, нехай пришле Чакоса. У дорозi спочатку на ноутбуку переглядала чорно-бiле порно, потiм, сховавши очi за чорними окулярами, мрiяла, як її ґвалтують - то разом, то по черзi - Чакос i доктор. Вона так збудилася, що кiлька разiв заходила до туалету. Наприкiнцi випила чотири пiгулки ксанаксу з вiскi; вiдходячи, мило подумала про Слiпака. «Тiльки таке кохання буває вiчним», - вирiшила, ковзнула отупiлими зiницями по струнких ногах стюардеси з рудою зачiскою, i холод срiбла уколов її в серце. Їй сподобалося. Такого вона ще не пробувала.

- …Я змiшав iз сiрчаною кислотою розмелений палець покiйного бiзнесмена. Випарував все на повiльному вогнi i залишки порошку змiшав з карбонатом калiю, i проявився дивний колiр… Акрил - не акрил… У жодному довiднику на таку сполуку не натрапляв, не те щоб знати з практики… Я нiколи не довiряв комп'ютерам. Можливо, прийде час i вони стануть так само надiйнi, усi цi вiртуальнi реакцiї, всi цi хитромудрi обчислення на генному рiвнi, на рiвнi ДНК, так само помiчнi, як цей древнiй «спосiб Вiталi». Головне - результат було отримано. Отрута в залишках iз слоїка, який менi дав Кiбець, i речовина, випарена з решток Хруста, були майже iдентичними. Лишалося з'ясувати одне: як дiяти? Я боявся. Я знайшов тiльки частку iнгредiєнтiв. Атропiн, трохи морфiну, i ще у тiлi був якийсь iнший, швидше рослинного походження, алкалоїд. Я знав, що Хруст хворiв на цироз печiнки, i що розклад її щось прискорило - про iнше годi було говорити. Але я боявся. Менi платили за те, щоб я когось виправдав чи отруїв? Вiд кого тiкати: вiд неї чи вiд свого однокласника? Та й назви отрути я не знав. Усе могло бути фiкцiєю…