Олесь Ульяненко - Серафима

Чоловiк подивився у вiкно, крiзь прозорий чистий осiннiй простiр, на клаптики облущеної фарби на рамi, на людину, яка сидiла на кам'янiй огорожi. Пес спав бiля нагрiтої до червоного плитi, i єдине його око зиркало на хазяїна. Чоловiк устав, торкнувся носа собаки: нiс був сухим. Чоловiк похилитав головою, подивився знову у вiкно.

- …I я прийшов до нього. Менi необхiдно було розповiсти. I я знав, що вiн з години на годину чекає на неї. Як i я. Вiн сидiв задоволений у себе на Подолi. Їхнє майно, майно Хруста i Серафими, було пiд арештом. Юркевич виявився не таким розторопним, як за Хруста. Давалася взнаки вiдсутнiсть iнiцiативи й волi. Мене це турбувало лише з того боку, як мої результати вплинуть на мою долю. I її. Вiн сидiв у офiсi, рожевенький, а з ним - ця схожа на велетенську курку руда бестiя. Вони пили вино i смiялися. Я зайшов, тримаючи в руках капелюха, у кишенi лежав звiт. В iншiй кишенi у мене лежало ще дещо. I я не знав, чесно кажучи, як поведуся далi. Владним рухом (о, я вже звик до цього пантомiмного жесту) вiн попросив мене сiсти. У двох словах я роз'яснив суть справи, а руда сидiла роззявивши рота й нiчого не розумiла. Я говорив переконливо, хоча й помилився в головному…

Чоловiк устав, налив iз синього пластикового вiдерця води в чайник. I так, наче крадькома, наче боячись, що його пiдловлять на чомусь стидному, зиркнув у вiкно. Людина й далi сидiла на огорожi. Уже цiлий тиждень вiн бачив цього незнайомця з неймовiрно блiдим обличчям i великими жiночими синiми очима. Незнайомець сидiв завжди непорушно, боком, обхопивши руками колiна довгих нiг. Здавалося, вiн про щось думав. Вiн так сидiв годинами, до самої ночi.

- …Я розповiв йому про атропiн… про морфiн… про колiр рiдини, яка не iдентифiкувалася з жодною отрутою, але в тому, що його отруїли, не було нiяких сумнiвiв… Я говорив, i, здається, говорив не мiй голос. Юркевич засмiявся. Радiсно засмiявся. Схопився на ноги i закричав: «Усе просто чудово! Ха! Ха! Ха!» Я вiдповiв: «Менi байдуже, чудово це чи нi, але вiддай менi платню i нехай я вже поїду. А вiн не заспокоювався, ходив кiмнатою, рвав вiд щастя комiрця сорочки i все повторював: «Яка дурна баба! Яка дурна баба! Яка дурна баба! Так добре почати, i так паскудно закiнчити…» Вiн торсав руду дiвку, поплескував мене по плечi. I я розумiв, що багато чого ще не знаю. Руда нiяковiла. Тодi я сказав йому, що все це писане вилами по водi. Що нiчого конкретного нема, бо отрута невiдома. «А нам наша манюся скаже. Розкаже дещо… I покаже дещо…»

I ми, звiсно, поїхали. I приїхали туди, в оранжерею. Ми переступили калюжу. I вiн роз'яснив, що позавчора, коли вони з охоронцями навiдалися, на одного з них вилася цiла дiжка води. Сигналiзацiю це маленьке стерво, влаштувало, розумiєш. Дитина ще, ха! Я знизав плечима i тiльки вiдповiв, що нiчого не знаю, i не знаю, хто сипав отруту Хрусту, i чи взагалi я не помилився. «Е-е, нє, старий, у мене чуйка! Ти не жив серед цього бедламу. Ти не жив тут…», - вiн обiйняв за плече руду, i ми пiшли розарiєм, потiм у мене закрутило в носi - орхiдеї, багато орхiдей, потiм - вовчий корiнь, потiм бiлина, беладонна, дурман. «Бачиш? Хiба в оранжереї таке вирощують?» «Нiчого особливого, - говорю я. - Бiля кожного пiд'їзду на ваших столичних квiтниках я бачив цiлi кущi дурману». «Та все одно, просто так його нiхто не саджає… мудрий наш народ… Да, чого-чого, а цього навчилися…»

А далi було те, що навело мене на здогад. Швидше за все, це були залишки лабораторiї. Саме так, залишки. Запах андiгриду, кислоти. Двi-три засмальцьованi колби. I вгорi, пiд самим дахом, чотири чи п'ять в'язок полину. I я зрозумiв, що незвичний колiр давав полин, але у сполуцi з якимось хiмiкатом. Напевне, той самий ангiдрид i ще щось. Ангiдрид колись пiдсилював дiю миш'яку. Це було занадто просто. I мене кинуло в холодний пiт. «А ця дурна руда… - вiн її чмокнув у щоку. - I не здогадувалася…» Я подивився на перелякану руду, яка тiльки зараз почала здогадуватися, про що йдеться, на нього, - з витрiщеними вiд збудження перемоги очима. «Добре, - сказав я йому. - Я ще дещо знаю. Я знаю, що таке злиднi, що таке вiдчай, що таке…» Ну, звiсно, я став верзти дурницi. Пiдiйшов до нього впритул, я бачив, що руда спостерiгає за мною, усмiхнувшись хитро якось до себе. А я говорив, усе, що спадало на думку, i тихенько, двома пальцями - наче хто мене напоумив - запхав йому слоїка в кишеню. I вiдразу, за хвилин п'ять, надворi заревли мiлiцейськi сирени. Ми всi обернулися i подивилися на вхiд. Руда кивнула головою. Усе, мовляв, гаразд. Так я переступив межу. Марнославство виявилося набагато сильнiшим. Нiж любов, грошi i справедливiсть…