Олесь Ульяненко - Серафима

Чоловiк налив собацi молока, але пес скавульнув i подивився, нi, вони разом - чоловiк та собака - подивилися у вiкно - незнайомець зник.

- …Ну, а про Чакоса, з тим їй було легко… Нас випустили, узяли свiдчення. Просто хтось допомагав їй, так здавалося, i вiд цього в мене чуб стояв сторч. Мiлiцiя забрала тiльки його. Що вiдбувалося? Та просто руда пiдсунула йому конячу дозу кокаїну, ну, а я - слоїк з потравою. I надiслав листа. А потiм ще подзвонив. Сталося непередбачене: усi крапки зiйшлися в одну, щоб потiм… А ранком ми з Лєрою зустрiчали її в аеропорту. Вона побачила нас i все зрозумiла. I жодної реакцiї. Вона сказала: «Поїхали!» А Лєра сидiла на задньому сидiннi i беззвучно плакала. Отак-о склавши трубкою губи, висмикуючи звуки, що, не оформившись до кiнця, затухали у грудях. Зрештою, коли трохи очухалася, тицьнула Серафиму в плече так, що та ледь не ткнулась у лобове скло. Сказала, мовби справдi мала дитина: «Якщо ти все зробила, то тобi краще не з'являтися тут…». Серафима потерла плече, наче хлопчисько, не обертаючись: «Ага! Ти розумниця. Пiдеш зi мною бомжувати на вулицю. Тобi ж усе одно, пiд кого лягати? А?…» Тодi я сказав, що рано чи пiзно Юркевич викрутиться, вони з Чакосом вийдуть - i тодi що?

Серафима стиснула колiна (так стискають тiльки психопатки або лесбiянки) i сказала: «Ви зi мною чи з ними?…» Менi вирiшувати не випадало. Лєра склала дудкою губи, але Серафима розвернулася i дала ляпаса. Одного, другого. Таксист тiльки хмикнув… I вона зникла, а разом з нею i я. Лєра зосталася жити своїм екзальтованим целулоїдним життям… А далi…

Вiдкривши дверi у нiч, вiн у свiтлячках далеких вогнiв, знову побачив незнайомця. Той сидiв i не звертав до нього свого обличчя. Тiльки море рипiло по-зимовому об камiння, хилитало палi, розносячи скавулiння буксирiв домами i вулицями. I чоловiк не витримав, крикнув:

- Чого мовчиш?! Ну виколи! Виколи менi очi!

Нiкому з тих, хто санкцiонував арешт Юркевича, не було нiякого дiла до отрути. Для них полин, дурман, блекота - бур'ян та й годi. Ця казочка нiкого б не задовольнила, аби не йшлося про спадок Хруста. Тому Юркевичу прямо-таки у чистiй формi видали: мовляв, ти пiдписуєш папери i йдеш гуляти на всi чотири, або ми тобi дiйсно пришиємо все, навiть отруєння херсонських дiтей. Юркевич довго не впирався. I через рiк вийшов на волю. Чакоса випустили пiд пiдписку про невиїзд майже вiдразу. Вiн помер невдовзi вiд передозування морфiном за досить дивних обставин. На цьому iсторiя закривається. Лєра загинула в Альпах. Якось по-дурному. Якийсь молодик, нервовий метросексуал, напившись, потягнув її в гори. I вони безвiсно зникли. Тiльки через пiвкроку в пресi пройшло повiдомлення, що її знайшли, майже неушкоджену, умерзлу в кригу, двоє селян. Вирiзку з газети Серафима берегла все життя. Так i не здогадуючись, що до самого кiнця вона була спадкоємницею четвертини прибуткiв Хруста. Так дiвчинка з провiнцiї розвалила за один рiк все, на що мультимiльйонер Хруст поклав десятки рокiв i людських життiв. А вона його згадувала i любила… Юркевич пробував улаштуватися бухгалтером i знову погорiв на махiнацiях. Коли його прийшли «брати», вiн лежав, пiдтiкаючи в калюжi фекалiй, з безумними очима i щось шепотiв, щось намагаючись сказати. I коли капiтан «Беркуту» нагнувся над доком, той помер. Нiчого цього Серафима не знала. До останку вона зверталася до них, як до живих, згадувала i по-своєму, на скiльки це можливо було, любила. Її поцiлунок - це поцiлунок смертi - пiзнiше iстерикуватиме слiдчий. I сам закохається в Серафиму.

Їй подобається, що тут немає звичних запахiв. Густих, що населяють щоденно поверхню її життя. Тут золота пустота i розкiш, чужа, але пишнота. Дещо нагадує оранжерею. Тут марнославством наповнено всi три поверхи - включаючи продавцiв, вантажникiв, менеджерiв, касирiв, просто вiдвiдувачiв. Блискучий до трiску свiт слюдяних вiтрин, забитих золотом, хутром, гамбургерами. Увесь свiт цей обертався, як налагоджений добре механiзм, i вона, справдi, вважла його моделлю свiту великого. Цикаднi ритми сну, перерванi безсонням, годиннi пояси, магнiтнi поля, земне тяжiння, психомоторне збудження - бенкет для її уяви й мiзкiв. Вона перемежовує фантазiю з реальнiстю. Життя наповнює її, як порожнiй глек.

Удома на неї чекає улюблений фiльм - чорно-бiлi картинки, - пухнастий кiт i непробивна тиша велетенського двору. Бiльше їй зараз нiчого не потрiбно. Хiба що мiж ногами у неї завжди пожежа. Серафима дивиться на величезний скляний мурашник з купами золота, i їй вiд однiєї думки так бридко, що хочеться повернутися до мiстечка на березi моря. У неї немає жалю за тим, що втрачено. Напевне, вона отримала те, чого хотiла, i треба рухатися далi. Нiчого особливого не вiдбулося у її свiдомостi: люди, подiї, роки - мотлох, що його треба перiодично позбуватися. А ще вона вчиться. Вона любить свого учителя - смiшного, в окулярах, з одним трiснутим скельцем. Вона подарувала йому на день народження новi, у золотiй оправi, але вiн вiдмовився. Вона встала, осмикнула спiдницю. Обдивилася себе у дзеркалi - вона вифарбувана, скули загострилися, лiнзи зробили очi карими, невелика операцiя пiдсмикнула нiс. Чайного кольору романтичнi очi. Коли вона дивилася на себе, нову, у дзеркалi, то неймовiрно збуджувалася, наче зустрiлася з незнайомою жiнкою.