Сашко Лірник - Казки Лірника Сашка

Чорт – до хати, а його жінка на поріг не пускає.

- Ти, сякий-такий сину, чого сюди приперся?! Я триста років з тобою одружена, а такого щастя, як з козаком, не мала! Ось він – за день лад навів, а ти що вдома робиш? Ану геть з хати!

А козак сидить край столу, варенички наминає та у вуса сміється.

Бачить чорт, що непереливки – козак замість нього хазяйнує.

- А знаєш, Семене, – каже чорт, – мені уже наймита не треба, ішов би ти додому.

- Не піду, – каже козак, – мені й тут добре. Та й не заплатив ти мені за роботу.

- Заплачу, заплачу! – кричить чорт. – Тільки йди вже звідси, бо ти мені жити не даєш!

- Гаразд, – каже Семен, – давай торбу червінців та ще й коня з коровою віддавай.

Іде бідолашний чорт, тягне торбу червінців, на налигачі веде корову з конем. А Семен за ним суне, посвистує та приказує:

- Ото гарно погостював у чорта, шкода, що мало!

Притяг чортяка добро до Мехтодової хати, хотів був якусь капость вчинити, коли раптом дзвін як задзвонить!

- Ой лихо! – злякався чорт. – Уже Різдво надійшло, треба тікати!

Побіг чорт у ліс – дзвін за ним, чорт у корчі – дзвін за ним, чорту болото – дзвін за ним! Коли озирнувся, а то гемонський козарлюга йому до хвоста коров’ячого дзвоника вчепив.

Злазить чорт обідраний, брудний по драбині під землю – аж удома тільки жінка його сидить, а чортенят і близько немає!

А Семен поколядував вдома, розговівся, відпочив, та й знову на Січ подався. Їде верхи на коні, сміється та й співає:

На околиці нашого села, якраз над річкою жила собі вдова Ганна. Чоловік її був добрий і славний козак Шуляк, та загинув у бою з татарами. Зосталася Ганна сама з маленькою дочкою Явдошкою. Тож люди на селі так і звали Ганну – Шулячкою.

Лишилося у Ганни невеличке поле біля високої могили, пара воликів та, на згадку про чоловіка, коралове намисто, яке він привіз їй з далекого походу з Туреччини. Гарне намисто – дванадцять разків червоних коралів, ціни неміряної. Ганна була молода і вродлива, та ще й роботяща, але хіба багато жінка без чоловіка зробить? А орати-сіяти треба. Тяжко Ганні орати. Воли не слухаються, плуг важенний, леміш у землю не лізе, ноги за ріллю чіпляються. Помучилася так Ганна до ночі, та й уклалася спати з Явдошкою на возі.

Заснула Ганна як у воду впала: тільки очі заплющила – і вже спить. А вранці прокинулася – що за чудасія? Усе поле виоране, засіяне і заскороджене. Воли розпряжені – сіном собі ремигають, ярма понакривані, та ще й казанок із кулешем на багатті кипить – укипає. Подивилася Ганна кругом, поза кущі позаглядала – нікого не видно. Приїхала вдова додому, та все дивується – хто поле виорав? А вдома дивиться – за ніч хтось тин підправив, ще через ніч хтось дров нарубав. Так ніби хазяїн у хаті з’явився. Уже Ганні і страшно, і цікаво: хто ж це по ночах у неї хазяйнує, та знаку не подає?

Пробувала Ганна підслідити гостя нічного, але тільки ніч наставала, то такий тяжкий сон на вдову находив, що нічого не чула аж до самого ранку.

Уже й місяць минув, уже і другий – а у Ганни все по ночах хтось порядкує.

Пішла Ганна до ворожки,розповіла про таємничого гостя, а та їй і каже:

- Візьми, доню, в руку затисни великодню крашанку, що у церкві святила, то й не візьмуть тебе чари і ти не заснеш. Тоді й побачиш хто до тебе вночі приходить.

Зробила Ганна, як ворожка веліла: взяла у руку крашанку червону, сіла в садочку під яблунею, та й чекає.

Село поснуло – тихо стало, на місяць хмарка насунула. Коли це дивиться Ганна – заходить у двір козак високий, ставний, красивий. У руці спис тримає, а на поводі коня веде. Козак весь у чорному – шапка на ньому чорна, кирея чорна, шаровари чорні, тільки лице біліє та очі горять.

Устромив козак списа у землю, припнув до нього коня, а сам жупана чорного шовкового скинув, рукави засукав, та й заходився криничку підправляти у садочку. Та так гарно та вправно – робота ніби сама робиться, сокира в руках аж виспівує.