Сашко Лірник - Казки Лірника Сашка

Жінка свариться:

- Що ти за хазяїн? Там стеля протікає, там двері порозсихалися, там тин повалився, а він усе собі співає! Коли ж ти ото наспіваєшся, коли награєшся? Ніколи тебе вдома немає – все гульки та веселощі!

А Степанові й байдуже: як сяде на печі, як заграє на сопілці, то йому всі кози в золоті! Весело йому, аж тішиться! А як жінка надто вже лається, то, бувало, Степан і наб’є її.

Ходить Степан по весіллях та все думає: «От не пощастило мені з моєю Одаркою. Не розуміє вона мене, сварить. Невже я для того козаком народився, щоб за бабську спідницю все життя триматися? Он скільки кругом молодичок гарних – вони б мене не лаяли».

Ходить Степан по весіллях, та все на молодиць підморгує, та ще краще виграє й виспівує.

Ой учора в куми

І сьогодні в куми,

Ой колись я куму

Та й до себе зазову!

А молодиці й собі на Степана подивляються, та одна з-перед другої йому підливають, та вареничків та м’ясця у миску підкладають, та ближче підсідають.

А якось на Покрову запросили Степана грати на весіллі на далеке село десь аж за Охматовом під Чорним лісом.

Добре Степан людей потішив, копійчину чималу заробив, медом хмільним причастився, наспівався, натанцювався, та так натомився, що за столом у шинку і заснув.

Прокинувся Степан – не второпає, де він. Наче у шинку, але що тут робить, то і не згадає.

Аж раптом дивиться – навпроти молодичка сидить та з нього очей не зводить. Як угледів п Степан, так забув і те, що знав. бо такої краси й уявити не міг! Брівки як шнурочки, очі чорні-чорні, губи як коралі червоні, намисто з дукачами.

- А що, Степаночку, подобаюсь? – питає жіночка.

- Дуже, – каже Степан, а сам аж слину пустив.

- А підеш, Степаночку, до мене гостей моїх розважати, пісень співати, танців веселих пограти? Я тебе і пригощу добре, та й заплачу таляра золотого, або і два, як сподобається.

- Не треба, серденько, мені твоїх грошей. Для тебе і так грати радий! – каже Степан.

Взяла його молодичка за руку, та й повела до себе через ліс. іде Степан та чудується. що ліс такий гарний – все навкруги буяє, пташки співають, квіти вздовж стежки розквітають: і маки, і волошки, і петрові батоги, і мальви, та ще й в’юнком усе переплетено.

Приходять до хати, а хата як лялечка! Вся біленька, чепурненька, квітами помальована. А всередині немов палати панські – так очі й розбігаються. Лавки різьблені, рушники на стінах золотом гаптовані, всюди килими гарненні розвішані, підлога зіллям татарським притрушена. На столі посуд дорогий – золоті та срібні тарілки стоять, келихи кришталеві вином червоним міняться. А страв усяких стільки, що й не порахуєш! І карасі у сметані, і варенички в маслі, і кури смажені, і шинка, і ковбаси, і пироги, і медяники, і навіть не знати що ще є!

А за столом гості сидять – все панночки та молодички, одна краща за іншу, і вбрані як цариці. А все одно хазяйка найкраща!

Запросили Степана до столу, нагодували, напоїли, та й просять пісень заграти.

А Степан уже і радий. Так грає, так співає, так витанцьовує! і гості всі танцюють і веселяться, а найдужче хазяйка. Та все старається поближче до Степана присунутись. «От, – думає Степан, – жінка гарна і співуча, і видно, що мене любить!»

- Степаночку, лишайся зі мною. Житимеш та мені дякуватимеш, – каже хазяйка.

А Степан аж тішиться, уже і рота розкрив, щоб сказати: «Лишаюсь у тебе, кралечко, а додому не піду!» Коли це дивиться – на припічку котик сидить і наче вмивається. Придивився Степан – аж котик не вмивається, а плаче і лапкою сльози втирає.

Страшно стало Степану: де це бачено, щоб коти плакали?! Стулив Степан рота, далі на скрипочці грає, а сам пильніше кругом оглядається. Відчуває, щось не так. Крутив, крутив головою – все як було, так і є. Коли це одне око заплющив, глянув – і обімлів…

Бачить Степан одним оком, що хата-лялечка не хата зовсім, а старий зотлілий млин! Замість лавок пеньки трухляві, замість свічок і канделябрів гнилички синіють, на підлозі багно і кізяки валяються, замість стола човен дірявий лежить! А на човні замість тарілок золотих ночви та корита обкаляні, а замість їжі вишуканої така гидота, що страшно сказати: лапи жаб’ячі стирчать, п’явки всякі, м’ясо смердюче та поганки, з вовчими ягодами перемішані. А молодички та панночки стали такі страшні, що не приведи Боже! Замість зубів ікла стирчать, та й то не в кожної, носяри сопливі до землі звисають, волосся зелене розпатлане, очиці поросячі лихим вогнем горять, на пальцях залізні пазури клацають! А найстрашніша хазяйка-відьма – ще й цілуватися лізе! Відьми скачуть, веселяться, кочергами і мітлами вимахують, кажанів розганяють. Та ще й співають-підвивають: