Сашко Лірник - Казки Лірника Сашка

- Що ти робиш, Ахмеде? – питають татари. – А як же ханська воля?

- Вище за хана ще Аллах є, – відказав Ахмед.

Звелів він воїнам своїм діток з дідусем-дервішем доглянути, а сам посадив Грицька на коня, із кісток зробленого, у Чуми відвойованого, та й повіз його додому на Січ. Вилікував його по дорозі, до самого кошового живим-здоровим доправив.

А козаки дивувалися: ще не було такого, щоб татарин сам на Січ приїхав і товариша їхнього привіз, та ще й побратимом молодому козакові став. Поклявся Ахмед, що не буде більше з козаками воювати й орду на Україну не пустить.

Довго тоді мир і спокій в Україні панували. А Грицька-характерника за коня його дивного, із кісток складеного, відтоді і називали- Грицько Кобиляча Смерть.

Колись давно жив собі у Сабадаші старий козак Мехтод. Так собі добре жив, заможно. Мав гарну хату на дві половини, пасіку, сяке-таке господарство, коника, корову – одне слово, хазяїн на всю губу. Жив він на околиці села – якраз ото, де дорога повертає попід Гандреєву вербу та на Охматів над самісіньким лісом.

Добрий чоловік був Мехтод – жінку любив, коли-не-коли її слухав, до роботи не силував, а так, як сам працює з ранку до ночі, то й вона з ним.

Народився у них синочок. Назвали його Семеном, а за кумів узяли Віника і дядька Тимухтея. Підріс Семенко, батько його козацьких звичаїв навчив, у школу віддав, а як уже в колодочки вбився, то під горщика обстриг і на Січ відправив – до Бузівського куреня, та звелів, щоб кошового слухав.

От якось перед Різдвом жінка Мехтодові й каже:

- Агов, чоловіче, чи ж ти не знаєш, що у нас дрова скінчилися – уже нема й патичка, щоб у піч стромити?! Скоро кабанчика колоти, ковбаси шкварити, а ти і в вус не дмеш? Ану, до-ста на печі лежати – гайда до лісу по дрова!

Запряг Мехтод конячину у сани та й потяг по снігу до лісу. Заким дерево сухе вибирав, заким рубав його, заким на цурпалки його чепуляв, заким на сани складав – уже й посутеніло. Коли давай назад повертати, аж за ним і сліду немає – ні дороги, ні стежки: самі дерева стіною стоять.

Блукав, блукав Мехтод – біда, не може з лісу вийти. Уже й кінь притомився, уже й зовсім темно стало, та ще й віхола зірвалася. Стало Мехтодові лячно, а тут ще й вовки завили – доведеться пропадати. Ні рушниці, ні шаблі Мехтод з собою не взяв, а сокирою та пилкою від вовків не відбитися. Почав Мехтод коня поганяти, а той ледве дибає.

- Ой, – каже Мехтод, – коли б якийсь чорт мене звідси вивів, то, здається, все б за те віддав…

Тільки сказав – як тут-таки з-за сухого дуба вискакує чорт. Худий, рудий і рогатий.

- А що, – питає, – заблукав, козаче?

- Та заблукав, матері твоїй перековінька, – каже Мехтод.

- А як виведу тебе з лісу, то що даси? – питає чорт.

- Я б тобі, гемонському синові, гарних різок би дав, та біда змушує. Кажи, що хочеш.

- Віддай мені, Мехтоде, те, що в тебе дома з’явилося, поки тебе не було.

Замислився Мехтод, – добрий хазяїн все у своєму хазяйстві знає. Що ж там нового може за день з’явитися? Хіба у курки яйце знайшлося – так яйця не шкода.

- Добре, – каже Мехтод, – віддам.

- Гляди, – застерігає чорт, – пам’ятай своє слово. Я по обіцяне завтра прийду.

На цьому слові чортяка шатнувся, крутнувся, колесом прокотився і зник. І враз дорога з’явилася, і дерева розступилися, і сніг перестав падати.

Дивиться Мехтод – аж він із саньми все по колу кругом дуба їздив. То йому чортяка очі відводив. Подався Мехтод додому, а вдома жінка на воротях стоїть.

- Де ж ти, чоловіче, вештаєшся? Мерщій до хати! Радість у нас – синок із Січі на святки приїхав!

Мехтод так і обімлів. Це ж він рідного сина нечистому пообіцяв!

Син радіє, батька обіймає, гостинці дарує, а Мехтод світу білого не бачить, не знає, як і сказати про біду.

«А, – думає, – не скажу нічого – може, дасть Бог, усе обійдеться».

Повечеряли чим Бог послав, погасили каганець, та й спати полягали.

А вночі хтось під вікном шепоче: