Опівночі двері – рип! – заходить суджений Марусин у чоботях червоних і Марусю на ґаночок викликає.
- То що, Марусю, померли батьки?
- Померли.
- Ну то тепер скажеш, чи ходила за мною?
- Не ходила.
- А у церкві була?
- Не була.
- А що я там робив?
- Не знаю.
- Ну, то як не знаєш – то через три дні ти сама помреш! – Сказав те – та й пішов собі.
Прийшла додому Маруся, сіла та й плаче гірко. Згадала, що за селом, на хуторі в лісі живе стара бабця-знахарка.
Прибігла Маруся до бабці та й розказує про біду свою. А та вислухала і каже:
- Пізно ти до мене прийшла, не зможу я тебе врятувати. Але одне скажу: продай все, що маєш, гроші попові віддай на церкву і попроси, щоб, як помреш, поховали тебе не на цвинтарі, а на перехресті трьох доріг. А як будуть домовину твою з хати виносити, то щоб не через двері, не через вікна виносили, а прокопали під порогом яму і через ту яму домовину протягли.
Зробила Маруся так, як знахарка сказала. Піп грошей брати спочатку не хотів, усе Марусю заспокоював та відмовляв, але все-таки взяв. А через три дні Маруся померла. Піп зробив усе, як Маруся просила. Прокопали під порогом яму, домовину з Марусею через ту яму протягли і на перехресті її поховали.
Вранці на тому місці дерево виросло, а на дереві розцвіла квітка краси небаченої.
Їхав панич з полювання, побачив квітку і замилувався. Послав слугу квітку зірвати. Той на дерево лізе, а воно його гілками відпихає, колючками коле, листям по обличчю б’є. Не може хлопець квітки дістати.
Поліз панич тоді сам – а квітка просто йому до рук впала.
Привіз панич квітку додому, у водичку поставив – милується нею.
Але ж треба на полювання йти. Вертаються вони з полювання додому – що за дивина? В хаті все прибрано, ліжко килимом застелено, на столі борщик з варениками стоять. Шукали панич зі слугою, хто б то все так зробив, але нікого не знайшли. Думали-думали і вирішили, що скажуть, ніби йдуть кудись, а самі сховаються і побачать, хто то все в хаті робить. Так і вчинили.
Дивиться панич зі схованки – чудо дивне: квітка стала по світлиці літати. І де вона літає – там всюди лад ладиться, всюди діло робиться. Кинувся панич до квітки, вхопив її – а у нього на руках дівчина опинилася. Як глянув панич на неї, так і закохався.
- Не знаю, – каже, – хто ти і хто тебе зачарував, а тільки виходь за мене заміж.
Маруся і каже:
- Вийду. Та не можна нам вінчатися і сім років у церкві бувати.
Панич погодився. Стали вони жити, от у них уже і діти є, але панич сумний ходить, бо ніхто до них у гості не заїде, до себе не покличе, та й знатися не хоче, бо вони невінчані живуть і в церкву не ходять. Став панич Марусю вмовляти:
- Давай повінчаємось, та давай повінчаємось.
Так уже вмовляє, що ніяк не відмовиш.
- Добре, – каже Маруся. – Тільки дозволь мені додому навідатися перед вінчанням.
Запрягла Маруся у бричку коней та й поїхала. Батьківську могилку провідала і до знахарки старої заїхала. А та вже її давно чекала. Дала вона Марусі пляшечку і сказала, що робити треба.
І от уже збираються гості на вінчання. З усієї округи пани з’їхалися – і з Гуманя, і з Христинівки, і з Бабанів. Навіть із Києва сам архімандрит приїхав. Сідають гості в карети і брички і їдуть всі до церкви на вінчання. Дивиться Маруся – дорога навкруги міняється, у ліс звертає, трава сохне і жовтіє, дерева чорніють і гілки корчаться. Доїжджають вони до церкви – а церква на очах у них у землю вгрузає, чорніє, і хрести з неї пропадають. Бачить Маруся, що це та сама церква страшна, а гості ніби того і не помічають.
Заходять всі до церкви, а там на вікні Марусин суджений сидить і ніжкою в червоному чоботі хилитає. А далі махнув рукою – і всі гості на камінь обернулися. Навіть архімандрит із Києва каменем став. Тільки Маруся одна-однісінька серед церкви стоїть.
- То що, Марусечко, тепер скажеш?
Не втекла від мене? То ходила ти за мною?
- Ходила! – каже Маруся.
- А в церкві була?
- Була!
- А мене бачила?
- Бачила!
- А що я робив?
- А покійника їв! – Сказала це Маруся, пляшечку, що бабця дала, вихопила і на чорта хлюпнула!
Як зайнявся він синім полум’ям, як осипався чорним попелом, де не взявся вітер, подув – попіл розвіяв.
Тут все наче від сну встало: і церква стала, яка була, і гості, й архімандрит на людей перетворилися.
Тільки тоді Маруся і змогла розказати, що з нею трапилося.
Читать дальше