Сашко Лірник - Казки Лірника Сашка

От така доля на світі буває. Хто живе весело, той і у вогні не горить, і у воді не тоне!

В одному селі жила собі дівчина Маруся. Дуже вродливою була Маруся, але жили вони з батьками бідно, тому й свататись до неї ніхто не хотів. Уже всі подружки заміж повиходили, а Маруся все на вечорниці ходить – свого судженого чекає.

От якось зібралися хлопці з дівчатами на вечорниці – пісні співають, байки розказують, танці затинають, одне до одного клинці підбивають. Тільки Маруся сама в куточку сидить і сорочку вишиває. Коли це опівночі двері – рип! – заходить хлопець. Красивий – слів нема, ніхто його не знає, – мабуть, не з їхнього села. Лапсердак на ньому синій, ґудзики золоті, чоботи червоні. От тільки блідий дуже.

Дівчата принишкли музики замовкли – до кого ж він підійде?

А він через усю хату – просто до Марусі. Дівчатам медяників дав, музикам червінець золотий, а Марусю до танцю запрошує. Дівчата по кутках шепочуться і Марусі заздрять. Протанцював хлопець танець і Марусю на ґаночок викликає.

- Марусю, – питає, – чи подобаюсь я тобі?

- Ой, подобаєшся, – каже Маруся. Ну то знай, що і я тебе вподобав. Я служу прикажчиком у сусідньому селі, у Гереженівці, і дуже багатий. Скажи своїм батькам, що до тебе свататимуся, – сказав і пішов собі. Маруся додому біжить і ніг під собою від радості не чує. Розказала вдома батькам про щастя своє. Мати така рада, що й не натішиться, а батько задумався: - Доню, я бачив гереженівського прикажчика, то дід старий, сивий, горбатий. А що страшний – не приведи Господи. А ти кажеш, що молодий, гарний, веселий. Щось тут не так. Ти б сходила за ним та подивилася, куди він дівається, – може, то волоцюга який.

- А як же я втраплю за ним, коли темно і не видно, куди іти? – питає Маруся.

А мати і придумала. Дає Марусі клубочок ниток і каже - А ти, доню, зроби петельку і накинь йому ззаду на ґудзичок золотий, коли він додому рушить. Ниточка за ним потягнеться, а ти по ниточці його і знайдеш.

Ледве Маруся вечора діждалася. Коли це опівночі двері – рип! – суджений заходить, просто через усю хату до Марусі йде. Дівчатам медяників дав, музикантам червінець золотий, а Марусю до танцю запросив. Протанцював танець і на ґаночок її викликає:

- То що Марусю, казала батькам за мене?

- Казала.

- Ну то чекай старостів від мене.

Сказав те і пішов собі. А Маруся петельку з ниточки на ґудзичок золотий йому ззаду накинула і ниточку розмотує. Розмотала всю нитку, а далі сама за нею пішла. А ниточка спершу по дорозі вилася, а далі – на стежку, потім – у кущі, у ярочок, у балочку – і в ліс.

А ліс якийсь дивний – ніколи Маруся у ньому не була. Трава жовта, суха, дерева якісь покорчені, почорнілі. Ниточка все по лісі в’ється і на галявину Марусю виводить. А на галявині церква стоїть дивна така церква – чорна вся і без хрестів, двері зачинені, вікна позатулювані, а ниточка просто під двері пірнає.

Обійшла Маруся церкву кругом, а далі камінчик підкотила до вікна, залізла на нього і крізь щілину досередини зазирнула. А посеред церкви стіл стоїть, на столі – домовина, у домовині покійник лежить, а поруч – її суджений стоїть і того покійника їсть!

Як побачила це Маруся, як закричала – і тікати звідти! Аж під ранок додому добилася, вся труситься, а батькам нічого не розказує – боїться.

А ввечері якась сила Марусю так і тягне на вечорниці. Прийшла Маруся, сіла в куточку – сидить ні жива ні мертва Коли це опівночі двері – рип! – суджений заходить. Через усю хату до Марусі йде.

Уже дівчатам медяників не дає, музикам червінців золотих не сипле, а Марусю на ґаночок викликає.

- То що, Марусю, ходила за мною вчора?

- Не ходила, – каже Маруся.

- А в церкві була?

- Не була.

- А що я там робив?

- Не знаю.

- А, не знаєш! Ну, то завтра твої батьки помруть. – Сказав – та й пішов собі.

А на завтра Марусині батьки померли. Лишилася Маруся сиротою. Минув час. Жити далі треба. Знов пішла Маруся на вечорниці.