Габриэль Гарсия Маркес - Полковникові ніхто не пише

Він уявив собі, як поштар у гумовому плащі перескакує на катер. Уже минув місяць, як полковник змінив адвоката. Отож він мав право сподіватися на відповідь. Жінка дона Сабаса все говорила про смерть, аж поки помітила з виразу полковникового обличчя, що думки його витають десь далеко.

— Куме, — сказала вона, — у вас, мабуть, якась прикрість.

Полковник отямився.

— Так, кумо, — злукавив він. — Я подумав, що вже п'ята, а півневі не зробили впорскування.

Жінка остовпіла.

— Впорскування півневі? Та хіба то людина? — скрикнула вона. — Це ж блюзнірство!

Дон Сабас не стерпів, звів обличчя, налите кров'ю.

— Замовкни хоч на мить, — наказав він дружині. — Уже півгодини верзеш казна-що, набридаєш кумові.

— Боронь боже, — запротестував полковник.

Жінка грюкнула дверима.

Дон Сабас витер шию хусткою, що пахла лавандою. Полковник одійшов до вікна. Дощ припускав. Через збезлюднілу площу переходила чиясь курка на цибатих жовтих лапках.

— Ви й справді робите впорскування півневі?

— Авжеж, — сказав полковник. — За тиждень почнеться тренування.

— Це безглуздя, — сказав дон Сабас. — Такі речі не для вас.

— Щира правда, — сказав полковник. — Та хіба через те слід скрутити півневі шию?

— Це божевілля, — повторив дон Сабас, обертаючись до вікна. Він дихав гучно, наче ковальський міх.

Полковникові боляче було дивитись у змучені кумові очі.

— Послухайте моєї ради, куме, — сказав дон Сабас. — Продайте цього півня поки не пізно.

— Це ніколи не пізно, — відказав полковник.

— Не будьте нерозважним, — наполягав дон Сабас, — ви зразу вб'єте двох зайців. По-перше, збудетесь клопоту, по друге — покладете в гаманець дев'ятсот песо.

— Дев'ятсот песо?! — вигукнув полковник.

— Дев'ятсот песо.

Вражений полковник не зразу усвідомив названу суму.

— Ви гадаєте, що за півня дадуть такі гроші?

— Я не гадаю, — відповів дон Сабас. — Я цілком певен.

Відколи полковник возив гроші, призначені для революції, він навіть не чув про таку велику суму.

Виходячи з контори дона Сабаса, полковник аж скорчився від болю в животі, однак тепер він знав: це не від погоди. На пошті він підійшов прямо до поштаря.

— Я чекаю на термінового листа. Авіа.

Поштар переглянув листи в шухлядках. Однак, скінчивши розкладати їх по відповідних літерах, не сказав нічого. Тільки струсив порох з долонь і значуще подивився на полковника.

— Сьогодні мені неодмінно мав прийти лист.

Поштар здвигнув плечима.

— Єдине, що приходить неодмінно, це смерть, полковнику.

Дружина зварила кукурудзяну кашу. Полковник їв мовчки, подовгу тримаючи повну ложку, задумуючись. Жінка, сидячи навпроти нього, відчувала, наче в хаті щось змінилося.

— Що з тобою? — запитала вона.

— Я думаю про службовця, від якого залежить пенсія, — збрехав полковник. — Мине п'ятдесят років, ми спочиватимемо в землі, а цей бідолаха в смертельному страхові чекатиме кожної п'ятниці своєї пенсії.

— Поганий знак, — зауважила жінка. — Я хотіла сказати, що ти вже починаєш коритись долі, — й знов узялась до каші. Але за хвилину побачила, що чоловік усе про щось думає. — Не думай нічого, їж кашу.

— Дуже смачна каша, — сказав полковник. — Звідки вона?

— Від півня, — відповіла жінка. — Хлопці принесли йому стільки кукурудзи, що він вирішив поділити її з нами. Отаке життя.

— Отаке, — зітхнув полковник. — Життя — це найкраще, що можна вигадати.

Він глянув на півня, прив'язаного до ніжки плити, і цього разу півень здався йому якимсь інакшим. Жінка також подивилась на півня.

— Сьогодні довелося гнати хлопців дрючком, — сказала вона. — Притягли стару курку, щоб злучити з півнем.

— Це не нове, — сказав полковник. — Таке було в селищах з полковником Ауреліано Буендіа. Йому для цього приводили дівчат.

Дотеп розвеселив жінку. Півень крикнув горловим голосом, що відбився луною в сінях, наче приглушений людський.

— Інколи мені здається, що він заговорить, — сказала жінка.

Полковник знову глянув на півня й погодився:

— О, він голосистий. — Він уже вирахував, поки їв кашу. — Цей півень забезпечить нас їжею на три роки.

— Омана нікого не наситить, — сказала жінка.

— Не наситить, але прогодує, — відказав полковник. — Це щось на кшталт чудових таблеток нашого кума Сабаса.

Тієї ночі він спав погано, марно намагався забути про цифри, що настирливо крутились у нього в голові. Вранці на сніданок дружина подала дві тарілки кукурудзяної каші. Вона їла мовчки, понуривши голову. Полковникові теж передався її поганий настрій.