Габриэль Гарсия Маркес - Полковникові ніхто не пише

Дружина тихенько засміялася.

— Знаєш, я вже й не пам'ятаю тих смішних ляльок, — сказала вона. Полковник спробував розгледіти її крізь сітку від москітів.

— Коли ти була останній раз у кіно?

— В тридцять першому році, — сказала вона. — Пускали «Заповіт мерця».

— Була бійка?

— А хто зна... Якраз на тому кадрі, коли привид намагався викрасти у дівчини намисто, линув дощ.

Шум дощу приспав їх. Полковника непокоїв якийсь біль усередині. Але він не стривожився. Він був готовий пережити ще один жовтень. Загорнувся в ковдру з вовни, на мить уловив натужне жінчине дихання — вже невиразно, пливучи у сні. Тоді заговорив — цілком свідомо. Жінка прокинулася.

— - 3 ким це ти говориш?

— Ні з ким, — відказав полковник. — Я подумав, що на зборах у Макондо ми мали рацію, коли радили полковникові Буендіа не здаватись. Через це бо й пропало все.

Лило весь тиждень. Другого листопада — всупереч пол-ковникові й волі — жінка віднесла квіти на Агустінову могилу. Повернулася з цвинтаря, і її знову схопила хвороба. Це був тяжкий тиждень. Тяжчий, ніж ті чотири тижні жовтня, коли полковник не вірив, що він їх переживе. Хвору навідав лікар і, вийшовши з кімнати, бадьоро вигукнув: «З такою ядухою я міг би пережити всіх у селищі!» Але поговорив з полковником наодинці й приписав суворий режим.

Полковникова хвороба також загострилась. Він невимовно мучився, сидячи годинами у вбиральні, аж поки на ньому виступав холодний піт. Він відчував, що гниє живцем, що гниль шматками випадає з нутра. «Це зима, — тлумачив він собі й не втрачав надії. — Мені покращає, коли перестане лити». І він справді вірив у це, був переконаний, що доживе до хвилини, коли прийде лист.

Тепер йому самому довелося поратись по господарству. Не раз він скрипів зубами, коли просив продати наборг у сусідніх крамницях. «До другого тижня, — казав він, хоча й сам не вірив у це. — Мені мають прийти гроші після п'ятниці». Коли дружина очуняла після хвороби, вона не впізнала чоловіка.

— Живий кістяк, — сказала вона.

— Це я навмисне, щоб вигідніш себе продати, — відказав полковник. — Фабрика кларнетів уже замовила мої кістки.

Але насправді його підтримувала надія на лист. Висна-жений, змучений безсонням, він не міг дбати водночас і за себе, й за півня. В другій половині листопада він гадав, що півень здохне, не ївши два дні, бо не було кукурудзи. Тоді він згадав про жменю квасолі, яку був повісив у липні над плитою; полускав стручки й сипнув півневі в бляшанку сухих квасолин.

— Йди-но сюди, — покликала дружина.

— Зажди хвилинку, — відгукнувся полковник, дивлячись, чи їсть півень. — «Коли голодний, то вовка з'їси»...

Коли він зайшов до спальні, жінка спробувала сісти на ліжку. Від її змученого тіла пахло цілющими травами. Вона через силу вимовляла слова, одне по одному:

— Викинь... зараз мені... того півня.

Полковник передбачав, що ця мить настане. Він чекав на неї з того самого вечора, коли розстріляли його сина, а він вирішив зберегти півня. У нього був час подумати.

— Вже не варто, — сказав він. — Через три місяці будуть бої, і ми тоді зможемо продати його за крашу ціну.

— Річ не в грошах, — сказала жінка. — Коли прийдуть хлопці, скажи їм, щоб забрали його і робили з ним що хочуть.

— Це заради Агустіна, — промовив полковник заздалегідь обдумані слова. — Уяви собі, як би сяяло його обличчя, коли б він прийшов до нас зі звісткою, що півень переміг!

Жінка справді подумала про свого сина.

— Через цих проклятих півнів він і загинув! — скрикнула вона. — Якби третього січня він залишився вдома, не було б і лиха, — і вказала «на двері кощавим пальцем: — Я немов бачу його, як він виходить з півнем під пахвою. Я попередила, щоб він не йшов шукати щастя на півнячих боях, а він усміхнувся і сказав: «Мовчи, ввечері у нас буде грошей, хоч греблю гати».

І впала знеможена. Полковник обережно підіпхнув її на подушку. Зустрів погляд її очей, таких самісіньких, як і в нього.

— Намагайся не рухатись, — сказав він так, ніби боліло у його власних грудях.

Жінка на хвилю забулась у важкому сні, заплющивши очі. А коли знову розплющила, її дихання було наче спокійніше.

— І все тому, що ми в такій скруті опинилися, — сказала вона. — Гріх відривати від свого рота шматок, щоб кинути його якомусь півневі.

Полковник витер їй чоло простирадлом.

— Не помремо за три місяці.

— А доти що їстимемо? — запитала жінка.

— Не знаю, — відповів полковник. — Але якби ми мали вмерти з голоду, то вже померли б.