Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

От тільки не надто вірив Олег у саме такий хід подій. Надто фантастично. І взагалі — якась містика. Хоча... Чого не буває у медицині. Якщо все дійсно так, Якимцеві саме час звертатися до якогось грамотного психіатра. Бо самотужки допомогти йому із визначенням оцих усіх причин-наслідків, пояснити зв'язок сновидінь із Тачанівськими подіями Олег не відчував себе здатним.

Але значно більше його хвилювали думки іншого роду. Що, як сновидіння тут ні до чого? За логікою, саме так воно й виглядало. І тоді Олег засланий сюди з іншою метою. Довідатися щось таке, чого не зміг би розкопати сам пан Якимець, принаймні не здіймаючи зайвого галасу. І оце «щось», очевидно, коштує грубих грошей. Оце вже виглядало набагато ймовірніше. Хто його зна, чим насправді займається Володя. А що, як їхав він разом із отим Якимчуком? Адже у Тачанові вони були в один день! Якщо, звісно, Якимець не набрехав. Міг просто здогадуватися, що людина, яка його цікавить, застрягла десь тут, і потрібно вишукати у Тачанівській лікарні його сліди. Ймовірно? Навіть дуже. Звісно, сон ідіотський просто вигадати, але... Все— Таки у цій історії залишалося щось містичне. Чого раптом прізвища Олегового роботодавця і того пацієнта з гангреною майже однакові? Та й вік, напевно, збігається... Все— Таки, є тут якась містика, бісівщина...

— Добре тобі, — промовив Медвідь, увійшовши. — Я би також закурив.

— Кури.

— А до завтрашньої перевірки хто готуватиметься?

— Давай, щось поможу.

— А, тут помагай — не помагай... Сам розумієш, на те вони й комісія, аби знайти, що у нас не так. Якщо не знайдуть — отже, погано перевіряли, отже, дарма зарплатню отримують. Тоді вже їх «взують» — над ними ж також перевірка є. Тому просто мусять знайти — інакшого виходу немає. Система.

— Тоді їхня вища інстанція у них нічого не знайде, — пожартував Олег.

— Не хвилюйся, знайде, — упевнено промовив Ілля. — Повинні ж вони своє існування виправдати. Отже, знайдуть. А ті, хто над ними ще вищі, — також знайдуть. Така реальність, у такій системі живемо. Я отак не раз думаю: от не було би ніяких комісій, вищих інстанцій — ти б що, своїх хворих не лікував?

— Звісно би, лікував.

— Може, гірше лікував би, ніж за наявності комісій?

— Та ні.

— Звісно, — вів далі Ілля, — це ж не у твоїх інтересах. Якщо лікар не викладається для хворих — то має менший авторитет, менше коло клієнтів, отже, гірше живе. Висновок: на хріна треба ці «вищі інстанції»? Що то за держава така, що на одного з лопатою — семеро з папками та інструкціями? От завтра вони їдуть — а я вже два дні хворих відшиваю, кого тільки можу, бо не встигну дурні папери підготувати. І завтра будемо за ними цілий день лазити — знову ж таки, хворі постраждають. То на біса те все? Нехай би брали й собі хворими займалися — пацієнтів на всіх вистачить. Так ні, вони також на завтра всіх повідшивають, бо мають їхати нас жучити. І от повір: той, хто готується завтра мені тут вставляти, зараз сидить у себе в області й також думає — мовляв, на хріна воно мені потрібно? У мене купа хворих, а я завтра в район маю їхати й людям заважати жити та працювати... Ти осмислюєш взагалі, яка дурка відбувається і як ми живемо?

— По-моєму, я вже давно перейшов через це осмислення і не сушу собі голову такими речами, — скривився Олег. — Так повинно бути. Равлик у калюжі не замислюється над тим, що там багато бруду і смороду. Бо ж це калюжа!

— Але ж ми не равлики! — обурився Ілля.

— Усе відносно. Для самих себе — можливо. А дехто нас взагалі хробаками вважає.

— Іди ти в баню! — зібравши папери, Медвідь вийшов.

Олег витяг телефон і почав набирати номер. Потім замислився, сховав мобільний і, викинувши недопалок, вийшов із ординаторської. Перебив Медвідь зі своїми глобальними думками. А тим часом ще дещо можна було встановити просто зараз.

Адлахович, задерши спортивну, лежав голим животом догори, а Олег його обстежував. Нам'явши живота достатньо, лікар опустив кофту хворого донизу і промовив:

— Мені здається, ваші справи пішли на краще. Що ви скажете?

— Звичайно! А що я скажу? Коли доктор відповідний і зі мною по-людськи, з повагою...

— Ну, ви до мене також із повагою, — підтримав Олег. — Мені здається, у нас із вами взагалі непогана сумісність.

— Так, дійсно, — зрадів Адлахович. — Я також якось подумав про це. Ну і що, як я колись там випив сто грам? Що, не маю права? А от ви — зовсім інша справа. Видно спеціаліста зразу!

— Добре вже, — відмахнувся Олег. — Головне, що вам краще. От я хотів спитати, мені розповідали... Де ви таку рибу ловите?