Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— Та ні, дякую.

— Еге... Отже, ви вважаєте, що у нашій дірі не кава, а помиї. Це і є перший пункт «специфіки»?

Олег лише засміявся, заперечливо хитаючи головою.

-Ну, ставте вашу каву— доведу, що ви помилилися. Тим паче, нам із вами сидіти на прийомі. Тарасе Васильовичу, мені Медвідь сказав, що тобі втекти треба, а він обіцяв підстрахувати. То я за нього.

— Прекрасно, — сказав Голоюх. — Я пішов. Валю, додивися всіх судинних. Завтра комплексна перевірка — щоб не тикали нам.

— А багато судинних? — підхопив розмову Олег.

— Вісімдесят чоловік. Переважно облітеранти.

— Але я дивлюся, ускладнень, які би вели до ампутацій, у вас не багато, — вів Олег у потрібному напрямку.

— Ти знаєш, давно не було, — згодився Тарас.

— Я бачив у журналі — за минулий рік якась записана, але не оперували.

— А-а... — Голоюх уже запихав до столу останні папери, — був один. Та й то не наш, заїжджий. Якийсь неблагополучний. У тюрязі сидів.

— Працював колись, а не сидів, — виправила Валентина. — А ще алкоголік. Із поїзда його зняли.

— Із поїзда?!

— А чого ти дивуєшся, — не зрозумів Тарас. — У нас тут досить потужна залізнична гілка. Він чогось із-за кордону їхав — чи то з Польщі, чи то з Німеччини.

— Із Німеччини... — вражено повторив Олег.

— А що дивного? У нас зараз півкраїни по заграницях заробляє — хто чим може. У нашій злидотній державі що заробиш? То він повертався звідти вже запущений. Там, сам розумієш, на халяву не полікуєшся. Очевидно, досидівся до останнього, а у поїзді зовсім погано стало — зліз, де прийшлося, аби до лікарні.

— І що?

— Нічого, оперувати хотіли — ампутація, ти ж розумієш. Уже анестезіолог у нього був, до операційної завезли! А він в останній момент: «Ні, й крапка!» Ну... Так і вивезли назад до палати. Ще день, здається, так лежав, а потім навіть якісь родичі знайшлися.

— Що — в Тачанові родичі?

— Не знаю. Ні, напевно... Пам'ятаю, така приходила — молода, фігурна, нафарбована... А звідки?

— Ну, вам би цього й не запам'ятати, — вставила шпильку Валентина з підсобки.

— Вона ж і забирала його, — не звертаючи уваги, продовжував Тарас.

— І що з ним? — запитав Олег.

— Та я навіть не знаю, це ж не наш житель. Пам'ятаю, дуже прискіпувався — а чи не можна якось ногу зберегти, але всі так... Здається, вони його забрали у якийсь інший заклад.

— Слухай, а який він із себе був? — запитав Олег.

— М-м... А що? Навіщо тобі?

— Та знаєш, — збрехав Олег, — один мій знайомий по закордонах із таким самим прізвищем ошивається.

— Я його пам'ятаю! — Валентина з'явилася з підсобки з трьома чашками кави на таці. — Прошу!

— Ні, дякую, — попрямував до дверей Голоюх.

— Тарасе Васильовичу, ну, а для кого я робила?

— Іншим разом, — він зробив прощальний жест, зачиняючи двері.

— Не переживайте, я можу дві випити, — заспокоїв медсестру Олег.

Презирливо знизавши плечима в бік Голоюха, Валентина поставила перед лікарем дві чашки.

— Будь ласка, доктор. Звісно, це провінційна кава...

— То що з моїм знайомим? — нагадав про основну тему Олег.

— А... Ви гадаєте — це ваш знайомий?

— Світ, кажуть, тісний...

— Ну що... — вона зібралася з думками. — Три дні мала задоволення його перев'язувати — я тоді заміняла у відділенні. Жах, я вам скажу. Такої ноги ще не бачила. Уявляєте — нога вся...

— Ногу уявляю, — сказав Олег. — А от обличчя, комплекція...

— Худий такий, із сірим обличчям... Здається, світловолосий. Не він?

— Слава Богу, не він. І що, були з ним конфлікти якісь?

— Та ні... — здивовано скривилася вона. — Ніяких. Нормально лежав... Правда, все випитував, навіть у мене — чи то обов'язково ногу віднімати. Але ж це всі так.

— Гаразд, Валентино Гаврилівно. Я бачу, у вас тут хворих по обіді не буває. Якщо хтось прийде — дзвоніть у хірургію, я підскочу.

А як же кава? — викотила очі Валентина. — Погана, виходить?

— Ой, що ви... — згадав Олег.

Лагідно посміхнувшись, він випив залпом обидві чашечки і вискочив із кабінету, залишивши здивовану медсестру на самоті.

У вісімнадцятій палаті, як завжди, відбувалося щось неординарне. Біля хворого, що лежав на функціональному ліжку, товклося кілька медсестер. Ногу його вже встановили на шину Белера і накрили пелюшкою, на якій одразу проступила червона пляма. Маша, наклавши хворому на руку джгута, марно намагалася влучити у вену. Охоронці, вже інші, в чистих уніформах, сиділи на вході до палати.

— Ну, що там? — запитав Беженар.

— Абсолютно... — розвела медсестра руками. — Не можу вколоти. Наче й вени є, а не можу.