Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— Розумієте, район у нас сільськогосподарський. Восени та весною дев'яносто відсотків людей день і ніч у полі. До нас їдуть уже у крайньому випадку, якщо серйозно притисне. Звідки ж візьмуться планові операції у цей період?

— Ну, це як то кажуть, ваші проблеми. З населенням потрібно працювати. Ставте роботу так, щоб до вас ішли круглий рік, інакше навіщо тримати у районі лікарню з таким хірургічним відділенням? Будемо вас скорочувати.

— Так справа у тім, що літом і особливо зимою у нас тут завал! — виправдовувався Медвідь. — Людей у коридорах кладемо. Що ж ви, не розумієте: якщо селянин не посадить весною картоплю, бо грижу в нас оперуватиме, то зимою з голоду вмре? Він мусить посадити та зібрати врожай, а тоді вже піде лікуватися.

Але, як відомо, чиновники — специфічна категорія людей, яким не притаманна звичайна логіка.

В ординаторській, куди вони увійшли, Беженар відбивався одразу від двох.

— Ну, припустимо, — доводив він, — а куди ж мені подіти цього хворого?

— Як куди? — здивувався інспектор. — Нехай лікується у поліклініці. Ви лікуєте хворих із усякими «подряпинами» у стаціонарі. А знаєте, скільки коштує державі один ліжко-день? Якщо спровадити всіх цих хворих із дрібницями до поліклініки, — він струсив пачкою відібраних історій, — то у вас залишиться рівно половина таких, які дійсно повинні лікуватися у відділенні. Тобто, говорячи інакшою мовою, вас потрібно скорочувати.

— А тим хворим, як ви кажете, з дрібницями, перев'язки що — не потрібні? — запитав Беженар.

— Та чому ж! Нехай ходять до поліклініки.

— Не ходять, а їздять, — виправив Беженар. — Вони живуть у віддалених селах. Із половиною сіл немає транспортного сполучення, у нас весь автопарк розвалився. Люди попутками дістаються, пішки... А зимою? Та здоровому зараз важко дістатися з села до Тачанова! А хворому, навіть із невеликою раною? — кожен день? Та навіть якщо автобус їздить — це дві-три гривні на день за проїзд... Людям по півроку в селі грошей не платять! За що він поїде до лікарні?

— Ситуація однакова в усіх районах, — обрубав перевіряючий, — і ми її знаємо, не треба нам відкривати Америку. Ситуація важка в усій країні, й не потрібно на цьому спекулювати. До того ж, зараз розмова йде не про неї, а про те, що ви штучно завищуєте потребу району в травматологічних ліжках.

— Що ж я — відмовити їм повинен, цим хворим? Не будуть вони щодня їздити у поліклініку — нереально це!

— Ви повинні правильно організувати роботу. Амбулаторний хворий у стаціонарі лікуватися не повинен. А як — це ваші проблеми.

— Ну, звісно, — розвів руками Беженар. — Організую я, відмовлю їм. А у нас в селі кожен як не пенсіонер, то реабілітований, то чорнобилець... Завтра після вас приїде комісія як не по тих, то по інших. Тоді й спитають із мене, чого це я вшановані категорії ображаю. Як не зроби — будеш винний, виходить.

— Валентине Івановичу, давайте без демагогії, — попросив гість, — ми приїхали працювати, а не дискутувати.

У кабінеті шефа папери перекидало зразу троє. Малевич був увесь червоний, знервований, із розстібнутим коміром. Головний хірург обласного управління Іван Іванович Вовк похмуро гортав сторінки історії хвороби щойно померлого хлопця, прооперованого з приводу шлункової кровотечі. Він мовчав. Говорили інші.

— А чому ви не викликали бригаду по санавіації? — домагався сухий, в окулярах — замначальника управління.

— Я ж пояснюю — у нас не було часу. Це була профузна кровотеча. Бригада прибула би за дві години. У нас на цей час основний етап операції було вже зроблено. Операцію проводила бригада з хірургів вищої та першої категорій. Тож ми не перевищили своїх повноважень. Хіба не так, Іване Івановичу?

Малевич повернувся до обласного шефа, шукаючи підтримки.

— Ну, загалом так, — погодився той.

— А хворий помер, — їдко додав замначальника. — Хлопець двадцяти семи років...

— Він поступив у геморагічному шоку третього ступеня, — зауважив Малевич, — таких хворих за даними ведучих клінік помирає до п'ятдесяти відсотків.

— Ну, звісно... Але цей випадок ми будемо вивчати. Так, Іване Івановичу? Ні, ми далекі від того, щоб вас зараз звинувачувати, але випадок розбиратиметься...

— Звичайно... — розвів руками Малевич.

До кабінету зазирнув Медвідь:

— Пробачте... Можна вас на хвилинку, Миколо Прокоповичу?

Поруч із Медвідем у коридорі стояла старша.

— Що там іще?

— Вимагають показати запас медикаментів для ветеранів, інвалідів і так далі...